812141_1_w_590_lq

Більше, ніж російського агресора, нам слід здолати час – капелан o. Андрій Зелінський

Священик УГКЦ капелан Андрій Зелінський у червні 2014-го став першим військовим капеланом при штабі АТО. Працював під Слов’янськом, Краматорськом, Маріуполем, на Авдіївській промзоні, у Пісках, Широкиному, Водяному, Дебальцевому ­Донецької області. Перебуває у районах лінії розмежування досі.

З Андрієм Зелінським ми поспілкувалися після його презентації посібника з військового лідерства для підрозділів морської піхоти “Вести! Боротися! Перемагати!” в Києві.

Раніше про лідерство у Збройних Силах говорили мало і неголосно. Мова йшла, швидше, про виховання командира-керівника, управлінця. Мені видається, що упродовж років незалежності українське військо значно втратило свою функцію “школи життя”. Формування особистості військового лідера —процес тривалий і вимагає особливої уваги. Людину “нової якості” жодним наказом не створиш. Це – процес, який, перш за все, вимагає усвідомленої праці над собою. А коли мова йде про державний рівень, то ще й ефективно функціонуючих у цьому напрямку інститутів. Нові покоління не “народжуються” і не “приходять”, їх слід виховати. Процес формування українця “нової якості” — чи не найважливіший сьогодні. Це наш другий фронт.

Чи задумувались ви в період Майдану, що війна можлива?

Ні. Для мене війна була однією з найбільших несподіванок у житті.

Що відчували в перші дні, коли суспільство почало усвідомлювати, що конфлікт стає не локальним, а ширшим?

У нас не було “перших днів”. Це був тривалий процес, і кожен по-своєму дозрівав до якогось глибшого усвідомлення. Для мене воно настало тоді, коли у київському військовому шпиталі з’явилися перші важко поранені хлопці. Намагався відвідувати щодня, щоб якось підтримати на дусі.

Моя подорож у військове капеланство розпочалася 11 років тому, у сьогодні Національній академії сухопутних військ у Львові. Відтак, хлопці з якими ми познайомились і потоваришували там, на початок збройного конфлікту вже стали командирами бойових підрозділів. Їм довелося першими зустріти озброєного агресора. Я намагався ніколи не переривати з ними зв’язку, допомагати, чим міг – іще з періоду кримської кризи.

Моя особиста мобілізація була для мене феноменом швидше духовним: розумів, що не можу залишатися в столиці, коли друзі там. Гасло капеланської служби – “Бути поруч!” Тоді я ще не знав, як це зробити в умовах бойових дій. У медіа просторі не було жодних прикладів, прецендентів. То був крок у зовсім невідоме. На той час, пригадую, я казав собі: якщо зможу я, згодом неминуче прийдуть інші – сильніші, витриваліші, розумніші. Ідеалом капеланського служіння для мене завжди було постійне перебування в бойовому підрозділі, у тих самих умовах. Вірив, що капелан має бути завжди поруч із бійцем. У червні 2014-го року з’явилися перші втрати серед тих, кого знав особисто. Це й стало для мене сигналом до дії.

Що вплинуло на Ваш вибір стати капеланом?

Власне військове капеланство й стало для мене найбільшою несподіванкою мого життя. Я родом із академічного середовища, зі світу книг. У значній частині мого життя не було нічого, окрім них. У дитинстві мріяв бути лікарем. Але став лікарем людських душ: вірю в покликання. Саме таке розуміння наповнює глибшим сенсом ціле моє життя. Перші місяці-роки капеланського досвіду навчили мене чимало – без книг. Часто разом із курсантами брав участь у ранкових пробіжках, кілька разів – у маршах на 60 км, спільно з ними здійснив стрибок із парашутом. Вчився бути поруч. Як виявилося, стало в пригоді. Хоча для мене особисто це все були надзвичайні досягнення. Вірю, якщо не вимагати від себе більшого, ніколи не познайомишся з собою справжнім, а це – надто печальна втрата.

Якщо не вимагати від себе більшого, ніколи не познайомишся з собою справжнім, а це – надто печальна втрата

У червні 2014-го я добре знав, як бути капеланом у мирному повсякденні, що ж робити на війні – тоді залишалось для мене ще загадкою. Зорієнтувався дуже швидко. Коли прийняв рішення, попросився “на передову” та в якийсь із підрозділів ЗСУ. На той час це вже була моя родина. З перших днів шукав, як створити якусь систему душпастирської опіки в умовах бойових дій, намагався зрозуміти, де я і як можу бути корисним. Перші вербалізовані враження з’явилися під заголовком “Репортаж із зони автентичності”. Такою для мене виглядала тоді наша “зона АТО”. Я помітив, як в умовах зруйнованої цивілізації у житті тих, із ким доводилось жити та спілкуватися, статуси та статки втрачають свою значимість, натомість пріоритетною цінністю стає саме людське життя – крихке, тендітне й зовсім не захищене людське життя в умовах війни. Говорю про 2014-ий рік. Сьогодні – це геть інша дійсність. Назавжди добре запам’ятав зиму в Пісках і Дебальцевому.

Я домовлявся із командуванням 93-ї механізованої бригади про те, що зможу потрапити на Різдво 2015-го року в ДАП. На той час, однак, існували домовленості з протилежною стороною щодо кількості заїжджих: коли б поїхав я, не зміг би поїхати хтось із військових, а значить – одним стволом менше, бо ж як капелан не маю права використовувати зброї. Тому зрештою мене попросили залишитися в Пісках, під аеропортом. На жаль, так і не вдалось поколядувати в ДАПі. Та й група військових, з якими я мав заїжджати в аеропорт, виявилася не “крайньою”, а таки останньою…

У ситуації безперервних обстрілів стирається в людській свідомості поділ на день і ніч. Ніч – це постійно бойові тривоги. Під обстрілами йдеш на позицію сповідати, бо хтось очікує, місцями зі супроводом. Хтось із старших дає команду рухатися перебіжками із визначеною дистанцією, з одного розваленого будиночку до наступного. Пам’ятаю служби під гучні артилерійські розриви. І мінометний дощ тривалістю в півтори години. І як кулі з комариним свистом пролітали повз вуха. Понад усе пригадується мені майже густа темрява, відсутність світла, яку дуже хотілося змити в душі. А ще мене дуже дивувало, як з війною боровся простий український солдат, зовсім не спецпризначенець, а вчорашній слюсар, токар, машиніст, фінансист, актор, бухгалтер. Там, де здавалося, світ уже закінчився…

Дебальцеве, 19 січня 2015, ранок, свято Богоявлення. Я служу Літургію і чую перший потужний залп градів. Згодом їх ніхто б уже не перелічив. Мене завжди дивувало, звідки вони беруть стільки снарядів. Складалося враження, ніби ліпили їх із глини. Прилітали невпинно. І знову було холодно і темно. Піски і Дебальцеве – то, мабуть, найважчі спогади. Час втрат близьких друзів, період емоційного виснаження. Таке враження, що ти стаєш тінню. Ми інвестуємо себе у тих, кого любимо. Коли вони зникають – забирають ту частинку нас, і замість неї залишається порожнеча. І там, де вчора були ми, тепер лише наша тінь.

Моя подорож у “країну морпіхів” розпочалася з відвідин “крайньої хати південного фронту” на березі Азовського моря в Широкиному. Це була одна із наших крайніх позицій узимку 2015-го року. Ущерть понівечене Широкіне дуже промовисто говорить нам про те, що таке війна. Рівно ж як і Авдіївська промзона. Коли до нашої церкви звернулось командування підрозділу, який там тоді перебував, із проханням про налагодження душпастирської опіки, я одразу ж зголосився. Уже раніше хотів там побувати. То був час чергового загострення в Авдіївській промзоні, період потужних мінометних обстрілів. Скрізь – лише бетон, метал, простріляний, пронизаний уламками мін і снарядів простір.

Капеланська місія – бути поруч, аби прихилити до бійця саме небо. Аби захистити найважливіше, що є в українського воїна – його людяність. І так важливо, щоб в умовах зруйнованої дійсності він не втомився любити. Тільки любов здатна на перемогу. Любов до тих, кого захищаєш – до найрідніших, до усього того, що ми називаємо Україною. Для мене Україна має очі, має мрії, її болить. Вона зіткана з конкретних людських доль, вона дихає, радіє та плаче. І нам так важливо сьогодні вберегти неушкодженою її душу – людську гідність звичайного українця, здатного, як показали роки війни, на надзвичайні речі.

На Авдіївській промзоні дуже добре пригадую простріляні ангари. Вони так нагадували мені зоряне небо, коли дивитися зсередини. Ти заходиш, а воно все світиться

На Авдіївській промзоні дуже добре пригадую простріляні ангари. Вони так нагадували мені зоряне небо, коли дивитися зсередини. Ти заходиш, а воно все світиться. Наша здатність на добро, красу і справедливість – це три важливі речі, які не дозволяють війні знищити в нас людину. Вміти крізь отвори куль і уламків артилерійських снарядів бачити зорі – це значить зберегти в собі здатність на людяність.

14102374_10207502184253021_1355029156364741385_n

Як це – звикнути жити на війні? Як ви до неї адаптувались?

Я навчився багато чому. Протягом трьох років доводилося ночувати в таких несподіваних місцях, про які до того я навіть здогадуватися не міг: у болоті, під дощем, в підвалах, в окопах, на деревині, на камені, в закинутих будинках, на столі, під столом. Інколи ти лежиш, а прямісінько на тебе земля осипається від обстрілів. Бувало, прокидаєшся у воді: мокрий спальник, мокрі берці. Бувало, морози до -20С сягали, і не було води, щоб помитись і чимось зігрітися. Бувало, буржуйка димить так, що ти не маєш чим дихати і треба вибігати назовні. А там, у той же час, по нам ведеться обстріл. Для мене все це – дуже дорогий досвід.

Нікому не раджу звикати до війни. І на війні слід дбати про гігієну – фізичну, ментальну, емоційну, духовну. Слід невпинно орієнтуватися на щось справді людське, щоб людина вижила. Адже саме в цім – запорука нашої перемоги. Війна навчає, що у будь-якій ситуації в людини існує багато можливостей. Вона гартує в нас волю та характер. Головне, не зламатися, залишитися до кінця людиною.

На передовій мені доводилося скрізь бачити натяки на справжнє мистецтво: на бронежилетах, на зруйнованих стінах, на бойовій техніці з’являлись шедеври. Хлопці співали під гітару і писали вірші та музику. Ця війна явила нам трагічну й дивовижну красу українця 21-го століття

На передовій мені доводилося скрізь бачити натяки на справжнє мистецтво: на бронежилетах, на зруйнованих стінах, на бойовій техніці з’являлись шедеври. Хлопці співали під гітару і писали вірші та музику. Так одухотворювалася жорстока дійсність самої війни, створюючи простір для самої людяності. Ця війна явила нам трагічну й дивовижну красу українця 21-го століття так, як ніхто й ніколи не зміг би цього зробити.

Як українське суспільство змінилося за роки війни?

Війна таки нас змінила. Не всіх, і не цілком. Однак, ми побачили себе такими, якими ніколи не бачили до неї – реально здатними на велике, спроможними якось впливати на свою ж долю, а не просто залишатися заручниками обставин. Ми вже відчули якийсь смак перемоги. Адже не склалися, не розгубилися, стоїмо! Ми на увесь світ проголосили нові ціннісні орієнтири суспільного й державного розвитку: свобода і гідність. Тепер нам потрібне покоління творчих і відважних, аби оті цінності не перетворилися на порожні гасла, а стали справжніми механізмами докорінного перетворення нашого суспільства. Сьогодні настав час інституційного оформлення задекларованих цінностей – чим швидше, тим краще. От над чим сьогодні слід потіти нашим інтелектуальним елітам.

Попри увесь свій трагізм, війна таки створила для наступного покоління українців не лише серйозні виклики, але й нові можливості. Що ми з ними зробимо, залежить в першу чергу від нас самих. Впродовж війни ми мало про це думаємо, бо переживаємо кожне конкретне горе. Протягом років російської агресії проти нашої країни ми втратили стільки добрих і яскравих людей, стільки усмішок згасло безповоротгно, тож кожному з нас сьогодні слід подумати над тим, як жити більш яскраво, вдвічі більш інтенсивно, вдвічі продуктивніше – за себе і за того хлопця, який не повернувся з бою. Для того, аби темрява не стала нездоланною.

Протягом років російської агресії проти нашої країни ми втратили стільки добрих і яскравих людей, стільки усмішок згасло безповоротно, тож кожному з нас сьогодні слід подумати над тим, як жити більш яскраво, вдвічі більш інтенсивно, вдвічі продуктивніше – за себе і за того хлопця, який не повернувся з бою. Для того, аби темрява не стала нездоланною

Сьогодні ми живемо у суспільстві, де дуже багато держави і дуже мало людини. А нам є ким пишатися.

Більш, ніж російського агресора, нам слід здолати час. У нас мало часу для того, щоб почали ефективно функціонувати державні і суспільні інститути. Ми не маємо право гайнувати часу.

Обсяг і масштаб реформ, якими ми зараз займаємося, мабуть, безпрецедентний для сучасної історії європейських держав. Нам необхідно змінити надто багато упродовж доволі короткого проміжку часу. А суспільні трансформації — процеси, які тривають довго й часто потребують еволюційних підходів. Жодним наказом їх не втілити. Сьогодні час грає проти нас. Але це – не причина зупинятися.

У плані державотворення ми ще наївні й, інколи, доволі незрілі. Ми хочемо, щоб усе відбувалося відразу, щоб у нас був якийсь конкретний хтось, який може все нам полагодити. Ми віримо у владу, але не віримо владі. Очікуємо наступного месію. Кожні вибори ми йдемо обирати не функцію, а месію, який має здійснити епохальні трансформації. А в сучасній державі влада – це функція, а не особа, раціональна форма організації суспільства. Ми здатні на надзвичайні речі. Але інколи ця наївність призводить до великих втрат. Ми забагато витрачаємо для того, аби досягти малого, і часто не робимо звичайних речей, щоб досягнути великого.

У нас все ще багато уже розпочатих, але ще незавершених реформ. Тому державні інститути, на жаль, сьогодні дуже слабкі й мало захищені від чиїхось приватних чи корпоративних інтересів.

В чому причина?

Культуру творять тексти, культура творить нас. Майдан, на жаль, не запропонував жодного тексту. Ми не маємо сьогодні вербалізованої моделі нашого майбуття, не маємо з чим себе узгоджувати. Все, що залишилось на четвертий рік після Майдану — це суто суб’єктивні особисті враження, досвіди, переживання, інтерпретації.

Тобто ми вже забули, за що стояли?

Ще ні. Але це неминуче, якщо не буде інституційного оформлення задекларованих цінностей. Інституційна пам’ять — це постійна слабинка українського народу. А тому державність у нашій історії була радше винятком. Натомість її втрата — закономірністю.

Ми ще не знаємо, в якій Україні ми хочемо жити. Нам бракує слів і образів для нашої перемоги. Абстрактних перемог не буває. Кожна перемога має конкретне ім’я, чіткі координати, власні “тактико-технічні характеристики”. Перемога — це не просто припинення вогню на лінії зіткнення. Перемога — це мета, до якої ми вирушили після Майдану. Припинення вогню — це тільки перший крок до перемоги.

Ми зазвичай звикли списувати свої невдачі на те, що “бюджет не дозволяє”. А є питання, які до бюджету зовсім не відносяться. Сьогодні – наш час, можливість впевнено рухатися і відчувати смак перемоги від кожного зробленого вперед кроку. Це – час нашого життя. Іншого не буде.

Ви кажете, що страх дуже притаманний нашому суспільству. Чого ми боїмося найбільше?

Страх брати на себе відповідальність за своє життя і за життя своєї країни. Страх невдачі. Цей страх зроджений досвідом історії невдач. У нас мало з вами успіхів історичного масштабу. Страх бути успішним і страх бути собою — це два страхи, які трішки паралізують українське суспільство. Ми можемо розпочати щось надзвичайне, але потім лякаємося і не доводимо початого до кінця.

812141_2_w_590_lq

Нам на всіх рівнях бракує ініціативності. У Збройних силах дуже часто говорять про те, що “инициатива в армии наказуема”. Слава Богу, що цей вислів не перекладається державною мовою, бо він антидержавницький за своєю суттю. У війську ініціатива має бути конрольованою і керованою. Але вона має бути. Ініціатива — це, перш за все, прояв індивідуальної відповідальності за загальне благо.

Інша відвага, якої нам бракує – це творчість. Ми живемо в дуже сірому суспільстві. Ви опускаєтеся в метро в Києві — і це суцільний сірий простір. Окрім, звичайно, реклами, яка строкато кричить до серця споживачів. Ми живемо нестрокато. Навіть в одязі у нас відсутня яскрава барва. Сірі тони та безхарактерні барви — це для мене якраз відсутність чіткого вираженого характеру.

 Ми боїмося вирізнитися. Бо ми родом з історії постійних невдач. Навіть про наші перемоги ми говоримо так, наче не впевнені, чи це була насправді перемога, чи, може, знову якась чергова поразка. Нам слід сьогодні сформувати покоління тих, хто зуміє відчувати смак перемоги на кожному рівні свого життя.

Хіба зараз не з’являються цікаві ініціативи в культурі? Кіно починають знімати.

І я сподіваюся нас стане на довго! Ініціатива — це прорив, це відвага. Але перемога потребує більше ніж відваги. Перемога потребує також і відданості. Сьогодні для нас Україна “нової якості” — навіть не альтернатива. Це реальна моральна відповідальність перед світлою пам’яттю тих, котрі склали своє життя за наше з вами майбутнє.

Європа змінюється і перестає бути орієнтиром. Багато хто каже, що треба вибудовувати в собі власну національну ідею.

Я боюсь “національних ідей”. Наш світ змінився. Епоха великих ідеологій минула. Ми любимо надихатися абстрактними ідеями. Але забуваємо про “дрібну” людину. Тому ризикуємо створити суспільство, де людина стає заручником держави.

Для нас Європа — це більше ніж просто безвіз чи зона вільної торгівлі. Європа нам потрібна як система цінностей для того, аби ми стали Україною — країною вільних і гідних, рівних можливостей, демократичною державою. Освіта і виховання залишаються у нас навіть не другим, а все-таки першим фронтом.

Як змінила нас війна? Чому вона нас навчила?

Вона допомогла нам повірити в себе. Раптом виявилося, що ми справді існуємо і навіть готові за себе боротися. Ми вже відчули смак перемоги.

Припинення вогню — це важливий крок, але це ще не перемога. Остання куля — це лише остання куля. Перемога — це значно більше. Перемога — це змінити себе і збудувати нову країну. Не забракло б нам лише віри в те, що зможемо…

Охарактеризуйте нинішній етап на фронті.

Обстріли локалізувалися і вже не такі інтенсивні. Це не Дебальцеве і не Іловайськ, коли можна було фільми про ІІ Світову знімати. Сьогодні бойові дії уже не масштабні, але вони не менш небезпечні. Лінія в 437 км – це не просто лінія розмежування. Це лінія поміж нашим минулим і нашим майбутнім. Це ще одна небезпека – не думати про майбутнє, а зупинитися на цій лінії. Коли ми вирішили три роки тому, що ми хочемо створити нову країну, ну так давайте її творити. Навіщо ж дратувати світ своїми обіцянками?

В разі нашої перемоги чи довго зона окупації буде очищатися й інтегруватися в Україну? Там же роботи непочатий край.

Перш за все, нам слід усіма можливими засобами убезпечити себе від ворожих і агресивних дій зі сторони східного сусіда. І не лише на лінії державного кордону, а й у економіці, в міжнародній політиці, в культурній та інформаційній політиці. Відтак нам необхідно створити ефективні інститути Це правда. Але не ми перші. В світі існують прецеденти, коли суспільна розбитість і зраненість були значно глибшими. Час і правильно скеровані зусилля в світі людини лікують усе. Історія Європи — це століття невпинних війн і постійної ворожнечі. А сьогодні в Європі навіть уявити собі не можна війни між Німеччиною і Францією, хоча протягом століть значною мірою саме їхнє протистояння вирішувало долю старого континенту.

Кілька років тому ЄС отримав Нобелівську премію миру за те, що протягом 60-ти років на його території не було війн. Змогла Європа — зможемо і ми. Ми ж також Європа.

Які політичні події за цей рік вас найбільше здивували чи порадували?

Безвіз! Це епохально. Один із важливих способів інтегруватися в європейський цивілізаційний простір.

Як Ви відпочиваєте?

Під час переїздів. Для мене потяг – це місце відпочинку, бо там відсутній інтернет, телефон теж інколи не бере. В нашій Академії Лідерства інколи жартую зі студентами, що сон і їжа – для слабаків. Це для того, аби налаштувати людей на рух, на життя. Насправді, мудрий менеджмент вимагає балансу. Потрібно сформувати свою систему. Не зможеш допомогти іншим, якщо не зможеш допомогти собі. Я черпаю силу з кількох джерел. Я священик і монах, відтак молитва і медитація над духовними текстами – це джерело сили. По-друге, дуже ціную спілкування з друзями. Мені дуже поталанило в житті: я постійно живу серед тих, ким пишаюся. Ранкові чи вечірні пробіжки – також можливість відпочити. Я люблю рух.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *