20414041_1575194792504304_7986331976008809113_o

Чи можливо поєднати військову професію та християнське покликання?

Чи можливо поєднати військову професію та християнське покликання?

Відповідь на це питання нам дає Церква. Передусім ми мусимо зазначити, що існує церковне вчення про традицію «справедливої війни», у контексті якого розглядається проблематика військової професії та військової моралі. Базуючись на Святому Письмі та церковній традиції ми виводимо ідею воїна-християнина як захисника миру.

Коли говоримо в біблійному контексті про захист Батьківщини, то маємо подивитися, як Біблія взагалі описує саму військову професію і війну, адже військова професія безпосередньо пов’язана з веденням бойових дій у певний час. Хочу заздалегідь звернути вашу увагу на те, що мусимо окремо проаналізувати Старий і Новий Завіт, але, узагальнюючи наперед, скажу, що Біблія не засуджує і не відкидає військову професію. Наприклад, у Святому Письмі в переліку різних професій ми знаходимо воїнів або військових, ремесло яких завжди займає чільне місце чи відіграє особливу роль.

Узагалі ситуація в Старому Завіті після Нового Завіту для сучасної людини виглядає надто суворою і жорсткою. Старозавітний спосіб мислення людей, їхня побожність були, у порівнянні з теперішньою християнською позицією, жорстокими. Пригадаймо, як хоча б Ісус казав до фарисеїв, що через жорстокість їхніх сердець  Мойсей раніше дозволяв їм те чи інше. Тому позиція щодо війни у Старому Заповіті була також такою жорсткою, немилосердною.

Відомий науковець і бібліст Майкл Слаторі стверджує, що старозавітний Ізраїль був схожий на Божий народ, де останній виглядав, як військовий табір, у якому Бог був головним воїном. Війна була серцем і релігією Ізраїлю, й Ізраїль виявляв через війну свою ідентичність. Дуже часто у книгах Старого Завіту можемо натрапити на такий термін як «священна війна», тобто війна, яку веде сам Бог проти грішних народів і людей, що не є з Ним у союзі. Тому ізраїльський народ, коли воює, освячується. Це і є старозавітний спосіб мислення, старозавітне богослов’я, де багато жорстокості і навіть самі правила ведення війни дуже немилосердні: дозволялося повне знищення цивільного населення, захоплення в полон мирних жителів і вбивство дітей, жінок, старших, тобто дозволялося те, що зараз для нас є неприпустимим, що можемо ототожнити з геноцидом.

Важливо сказати, що у книзі «Числа» у десятій главі, дев’ятому вірші знаходимо згадку про захист свого рідного краю, і цей захист є благословенний Богом: Бог обіцяє допомагати народові, який захищає себе. Ці слова, до речі, можна адаптувати до сьогоднішнього захисту українцями своєї Батьківщини від країни-агресора. Щодо «священної війни», то існувало правило духовного очищення перед початком бою, коли воїни мали пройти певну духовну підготовку. Це дуже цікаво. У книзі «Числа» читаємо, що після того, як вони поверталися з бою, то мусили також очиститися (Чис. 31, 19), бо заплямовувалися,  оскверняли свою культову чистоту після вбивства. Навіть сам Давид, який будучи воїном пролив багато крові, не смів будувати храм Господній (І Хр. 28, 3). Старий Завіт не засуджує війну як явище, але й не заперечує її жорстокості.

Коли ми запелюємо до Нового Завіту, то зустрінемося з кардинально іншим баченням війни. У Євангеліє від Луки читаємо, що, коли воїни підійшли до Івана Хрестителя і спитали, що їм робити, аби спастися, то у відповідь почули: «Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте  і вдовольняйтесь вашою платнею» (Лк. 3, 14). Іван Хреститель не сказав їм: «Залиште свою професію». Таким чином, у Новому Завіті також немає заперечення військової служби. Більше 20 разів знаходимо там згадки про військових, зокрема про сотника. Всі ті згадки, за винятком згадок про воїнів, які бичували та розпинали Христа, є позитивними, і вони подані нам біблійними авторами, як приклади чогось. Першим, хто після смерті Ісуса на хресті визнав, що Ісус – це Син Божий, був римський сотник (Мт. 27, 54). Перший язичник, тобто не юдей, який увірував у Господа Ісуса Христа як свого Спасителя і охрестився, був сотник Корнилій (Ді. 10). Окрім того, сказавши до римського сотника в Капернаумі: «Ні в кого в Ізраїлі я не знайшов такої віри» (Мт. 8, 10), – Христос визнав віру сотника як зразок для наслідування. Отож, Ісус Христос не відкидає у Своєму вченні військових, але Він кардинально міняє розуміння військової служби, війни і вбивства. Дуже важливо це відмітити.

Узагалі Новий Завіт доповнює Старий. Бог об’являє Себе більше в Новому Завіті. Він об’являє Себе через Ісуса, який цілковито змінює погляди тогочасних людей на ціле життя. Ісус Христос приносить нову і добру новину, а ця новина несе в собі любов і мир. Несе любов, яка все перемагає і зцілює. Ісус каже: «Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що вас ненавидять (Мт. 5, 44). Любов, про яку говорить Христос, не надимається, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла (Кор. 13, 4 – 5). Ця любов не мстить і все прощає. «Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт. 5, 39). І нарешті Христос каже: «Мир вам!» – коли об’являється апостолам після Свого воскресіння. «Мир свій даю вам» (Ів. 14, 27). Христос залишає Свій мир як дар людям. І в Нагірній проповіді Ісус Христос високо підносить тих, хто бореться за мир, кажучи: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться».

Усі ці різні цитати у Новому Заповіті, де Ісус Христос говорить про мир і силу, вжиті в певному контексті, з якого не можемо їх виривати. Ісус каже підставити другу щоку, але, коли Його б’ють у щоку в синедріоні, не підставляє, а противиться злу і говорить: «Якщо моя правда, то за що ти мене тоді вдарив?» Пригадуємо, Він каже: «Хто витягнув меч, той від меча загине», – але, коли звертається до Петра, то говорить: «Сховай свій меч». Не викинь меч, але сховай! Дуже важливі такі делікатні моменти. Ми маємо відчитувати в них, що насправді Ісус хоче до нас донести. В одному місці Христос каже: «Любіть ворогів ваших, моліться за тих, що вас гонять», – але в іншому місці Він говорить: «Я прийшов принести не мир, а меч». Очевидно, що в останньому випадку йдеться про духовну боротьбу.

Коли до Ісуса прийшли зі спокусою фарисеї запитати, чи давати їм податок кесареві, Христос сказав: «Богові – Боже, а кесареві – кесареве». Тобто Ісус хоче, щоб ми розуміли, що живемо в матеріальному світі, у якійсь державі і культурі, а тому, окрім того, що маємо віддавати Богові як християни, також повинні віддавати нашій державі те, що вимагає від нас соціальне служіння, зокрема мова йде про військову службу.

Але найважливіше, чого Ісус Христос навчає всіх нас у Новому Завіті, – це любов. У Старому Заповіті про любов ніхто дуже не говорить, в Новому Заповіті Бог об’являє нам Себе як любов, любов, яка жертвує собою, яка любить до кінця. Каже Ісус: «Ніхто не має більшої любові, як тоді, коли життя своє віддає за друзів своїх». Це є основна теза, якою я би хотів підсумувати вчення Ісуса Христа щодо військової служби.

«Воїн-християнин – це той, хто постійно прагне миру,  хто захищає мир».

У Катехизмі Католицької Церкви знаходимо такі слова, які дають чітке уявлення про професію військового і її благородність: «Ті, хто присвячує себе служінню Батьківщині військовою службою, є слугами безпеки і свободи народів. Якщо вони вірно виконують свій обов’язок, вони насправді сприяють загальному добру і підтриманню миру» (ІІ Ватиканський собор. Пастирська конституція «Gaudium et spes», 79). Тому все ж таки бачимо, що Церква в особливий спосіб підносить військове служіння, військову професію. І наш катехизм «Христос – Наша Пасха», порушуючи питання, хто має йти боронити цілісність держави, чи не має, говорить також про чесноту патріотизму. Ми маємо право вибирати, але чеснота патріотизму випливає з четвертої Божої заповіді: «Шануй твоїх батька і матір, щоб тобі добре було і щоб ти довго жив, і Господь Бог тобі то воздасть». Тому чеснота патріотизму – це є любов до Батьківщини, любов до того, що є твоє рідне, і ми повинні виховувати цю чесноту, повинні вчити і наших військових, і всіх любити свою Батьківщину.

Передусім наші військовослужбовці повинні пам’ятати про те, що вони є християнами, а воїн-християнин – це той, хто постійно прагне миру, має наставлення до миру, той, хто служить миру і зі зброєю в руках захищає мир. Воїн-християнин завжди дотримується християнських норм життя і не зловживає військовою силою. Під час військових дій він гуманно поводиться з мирним населенням та полоненими, завжди захищає слабших та стоїть на стороні закону і правопорядку, ніколи не виконує злочинних наказів, які суперечать моральним засадам Церкви, завжди пам’ятає про свій християнський обов’язок любити кожного і навіть свого ворога.

Оскільки любов не виключає справедливості, то воїн-християнин – це той, хто несе справедливість і пам’ятає про милосердя, це той, хто не зловживає своєю силою, а завжди пам’ятає про слабших та немічних і у своєму служінні допомагає кожному, хто цього потребує. Воїн-християнин живе згідно з Божими заповідями та вченням Церкви. Виконуючи ретельно свої християнські обов’язки, ведучи духовне життя, він старається зростати і плекати свої чесноти та дари, які віддає за інших. І найважливіше – це служіння до кінця, готовність віддати своє життя заради життя інших людей.

Отець Ростислав Височан, військовий капелан УГКЦ

“Капелан”, Вип.6

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *