16114540_10208767949896371_5068990429291057341_n

«Дехто на фронті запитував мене, чи є молитва за дурнів. Тобто за родичів, які воюють по той бік…»

Розмова з військовим капеланом о. Андрієм Зелінським, який надає духовну підтримку захисникам держави.

Наш співрозмовник — 37-річний священик УГКЦ, член чернечого згромадження “Товариство Ісуса”, о. Андрій Зелінський. Викладач-богослов, філософ, політолог, публіцист, волонтер. Автор кількох книг про сучасних українських фронтовиків, за одну з яких — «На ріках вавилонських. Кілька думок про повернення» — удостоєний відзнаки “Золотий герб Львова”. Ось уже одинадцятий рік духовно опікується воїнами, з часу російської агресії на Донбасі не один місяць пробув з ними пліч-о-пліч. Спілкуємося з отцем про те, що значить священик для оборонців країни, і про те, хто і як цю країну має будувати.

— Наші воїни на передовій отримують підтримку від своїх командирів, побратимів, завдяки мобільному зв’язку мають можливість спілкуватися з рідними. Навіщо потрібні ще капелани?

— Завдання капеланів — духовно захистити того, хто захищає свою країну. Адже війна ранить не лише кулями. Треба допомогти воїнові зберегти неушкодженою його людяність, яка піддається випробуванням. Перемогти ворога — половина справи. Подолати війну у власному серці, особливо після повернення з фронту, не менш важливо.

— Як зберегти оту людяність, коли на очах солдата гине бойовий товариш, ворог обстрілює мирні квартали? Якими словами капелан у таких ситуаціях може допомогти воїну втримати душевну рівновагу?

— Є речі, які змінити не можемо. Втрачене життя ніхто не поверне. Але травмовані війною душі можна вилікувати. Як християнин проповідую надію. Кажу воїнам і родичам загиблих, що той, хто поклав життя за свій народ, хто захищає інших за своїми плечима, — виконує надзвичайну місію. Те, що ми ТУТ з вами спокійно розмовляємо, сидимо у кафе, а нашими вулицями не їздять танки, стало можливим завдяки тому, що хтось у лютий мороз несе бойову вахту ТАМ.

Минулий серпень я провів на авдіївській промзоні — це квадратний кілометр бетону і металу. Коли заходив у ангари, наскрізь продірявлені, як решето, кулями та уламками від снарядів, дивився вгору із середини, то ніби потрапляв у планетарій. Вміння зберегти у людині здатність бачити зорі крізь отвори від куль та уламків снарядів — це зберегти у людині здатність бачити красу серед потворності воєнного хаосу. Зберегти здатність співчувати іншим тоді, коли дуже болить власний біль. Зберегти здатність підставити плече і взяти на себе відповідальність за того, хто поруч, коли є загроза твоєму життю. Це те, що формує нас, нашу людяність. Тільки людина, спроможна любити, здатна на перемогу. На фронті воїна має зігрівати любов до тих, хто залишається у тилу, — батьків, дружини, дітей. До своєї країни. Завдання військового капелана — бути вірно поруч, аби воїн не втомився любити.

— Наші воїни у тій же Авдіївці бачать ці “зорі крізь пробоїни”? Чи не зачерствіли вони у війні?

— Часом запитують: чи доводилося вам бачити на фронті якесь диво? Кажу: бачив багато чудес, кожне з них мало два ока, два вуха і було одягнене у військовий однострій… Людяність наших воїнів проявляється у великому і малому. Як-от — в облаштуванні осель, покинутих місцевими жителями. У тому, як наші солдати діляться з ними хлібом. Пригадую 2014 рік, коли ми в’їжджали у села-привиди. Виходить бабуся на засніжену вулицю і виглядає, чи хтось з наших солдатів не приїхав з продуктами — бо більше їй допомоги чекати нема від кого. Людяність проявляється навіть у ставленні до тварин. Доводилося бачити, як солдати накладали жгут песикові, якого поранили під час мінометного обстрілу. Солдата боліло те, що болить цю тваринку. Про цей біль згадую і в моїй книзі “Соняхи. Духовність на час війни”.

— Чи носите зброю?

— Капеланам це заборонено. Якщо хтось з них її застосував, церква відкликає такого священика. Бо це є порушенням Женевської конвенції, відповідно до якої капелани, як і медики, не є комбатантами (так називають осіб, які входять до складу збройних сил воюючої країни, безпосередньо беруть участь у воєнних діях — І. Ф.). Поверх бронежилета у мене завжди висить хрест. Це моя зброя.

— Чи не здається вам, що своєю присутністю серед військових капелан ніби опосередковано освячує дії, під час яких одні позбавляють життя інших?

— Війна — прикра неминучість у сучасному світі. Коли люди не можуть домовитися, хтось бере до рук зброю. Коли цей хтось бере її незаконно, починає стріляти і вбивати, у тому числі — цивільне населення, тоді комусь іншому теж треба взяти зброю, аби агресора зупинити. Ми говоримо про іноземного агресора, який втручається у справи нашої країни, руйнує світ, в якому мирно жили діти, спокійно спали їхні батьки. Наслідки такої агресії жахливі: 10 тисяч загиблих, 20 тисяч поранених, два з половиною мільйони вимушено переселених…

На війні у кожного своя відповідальність. Захисник України захищає її зі зброєю в руках. Капелан захищає захисника України своєю молитвою. Відповідно до християнського вчення, маємо чинити спротив злу, помножуючи добро, захищаючи життя. Це роблять сьогодні наші воїни зі зброєю в руках. Адже дозволити пройти озброєному ворогові — це стати причиною загибелі багатьох невинних людей. Цього український воїн не може собі дозволити: він – захисник! На війні захист — це не тільки стріляти. Хтось має готувати воїнам їжу, накладати їм пов’язку, а хтось — формувати духовну стійкість.

— Війна — це смерть. Кожен воїн боїться її. Як допомогти йому впоратися з цим страхом?

— Існує два типи страху. Один — це здорова психологічна реакція на те, що десь поруч розірвалася міна, вибухнув снаряд. Але є інший страх, сформований сукупністю сумнівів на кшталт: “А може, нічого не вдасться?”, “Навіщо я тут?”, “ Я — тут, а хтось у Львові п’є каву…”. Оце той страх, який потребує духовної допомоги. У таких випадках слід робити наголос на цінностях, які захищаємо. Треба пригадувати, що саме ми на фронті разом робимо. Цього не можна зробити якимось циркуляром командира. Капелан донесе ці істини з уст в уста. Вміння почути голос людський серед клекотіння зброї, побачити очі, які дивляться і тебе бачать, а не проглядають крізь тебе, — цього неможливо без молитви, без слова, яке мобілізує, надихає, підтримує.

На фронті немає “театру” — там ти справжній. При 20 градусах морозу стоїш з воїном у наряді, переживаючи, щоб уночі при негоді солдат банально не заснув. Чим запалити ніч цього солдата? У таких випадках треба говорити про мрію. Часом запитую: «Куди поїдеш відпочивати, коли закінчиться війна?». А він: «Все! Влітку їдемо на море…».

— Що говорите тим, у кого опускаються руки?

— Людину треба наповнити життям, показати, що їй є для кого жити. Воїн повинен відчувати, що є любленим. Що нікому не байдужий, що хтось його чекає, що про нього дбають. Важливо, щоб воїн не залишився один, щоб знав, що нам потрібен. Якщо є для кого і для чого жити, за життя варто боротися!

— Кажуть, на війні немає атеїстів. Але все-таки як спілкуєтеся з тими, хто не вірить у Бога?

— Рідко трапляються ті, які можуть сказати, що не вірять у ніщо. Я бачив тих, хто в силу обставин радикально змінив погляд на життя. Людини, яка на фронті не переглянула б своїх цінностей, не бачив. Через загрозу своєму існуванню прокидається пошук чогось більшого. Людині хочеться вирватися з такого загрозливого контексту. І віра є однією з таких можливостей. Пригадую молодого офіцера, який ішов на війну переконаним атеїстом. Уперше у своєму житті почав молитися, коли опинився в оточенні і, здавалося, не було надії на вихід звідти. Знаю офіцерів, які просили: «навчіть мене молитися!». Деякі запитували: “А чи є молитва за дурнів? За моїх родичів, які воюють по той бік…”. Більшість людей на фронті пережило ціннісну трансформацію. Це теж відповідь на ваше запитання: навіщо на фронті капелани?

— Чи є капелани у сепаратистів? У чому відмінність вашої та їхньої риторики?

— Є, і вони дуже «активні». Бачив кадри в Youtube, коли приїжджали священики Російської православної церкви і стріляли у наш бік…

— Якби спілкувалися з капеланом з того боку фронту, як переконували б, що він — неправий?

— Коли людина шукає Істину, то ризикує зустрітися з правдою. Але коли людині байдужа Істина, тоді сама собі конструює “правду”. Правду дехто вирішив сконструю­вати лабораторно. А “сконструювати” її не можна, бо є конкретні універсальні цінності і принципи, за якими живе людина і суспільство. Ми захищаємо свою країну. Кого захищають вони? Це запитання руйнує логіку сепаратистів та їхніх “духовних наставників”.

— Чи є серед військових капеланів в українському війську представники УПЦ Московського патріархату?

— В українському війську є вірні цієї церкви, які зі зброєю в руках виконують свій людський і громадянський обов’язок. Наскільки мені  відомо, існує й кілька капеланів у зоні АТО. Я, щоправда, з ними не перетинався. А от загальну логіку, якою керуються представники духовенства УПЦ (МП), мені збагнути важко. Доволі часто у них свій власний погляд на війну, інша риторика, вони по-іншому інтерпретують події на сході. Чимало фактів з їхньої діяльності не можуть не викликати занепокоєння. Мені важко зрозуміти, чому предстоятель згаданої церкви не піднімається в парламенті, аби вшанувати полеглих захисників його держави, серед яких і члени його пастви; мені важко зрозуміти, чому доволі часто їхні священики відмовляють у благословенні тим, хто йде захищати свій народ, а батькам загиблих воїнів – у християнському похованні їхніх синів (до мене особисто люди зверталися неодноразово); чому з того боку лінії розмежування духовенство УПЦ (МП) благословляє свою паству брати незаконно в руки зброю і вбивати та  калічити своїх братів по цей бік, залишаючи самотніх матерів, дружин, дітей; чому мовчать на вбивчу брехню з уст російської пропаганди; чому інколи їхні «капелани» самі беруть в руки зброю та стріляють по українському воїнові (знаю про конкретні випадки зі свідчень самих військових). Мир потребує дієвого навернення серця, а не порожніх декларацій. Якщо вони виступають за мир, то нехай попросять свою паству скласти зброю — і мир настане!

— Наскільки серйозною є проблема посттравматичних синдромних розладів, на які потерпають ті, що повертаються з фронту?

— Війну порівнюю з рікою, яка виходить з берегів. Почуття людини у мирному повсякденні мають чітко визначене русло. І раптом настають  події, які змушують цю ріку вийти з берегів. Стоїть завдання – повернути людину в її звичне русло. Коли вода тече у руслі, тоді вона є силою, яка може обертати турбіни, — освітлювати і зігрівати. А якщо вода виходить з берегів, то призводить до деструктивних наслідків — знищує посіви, будівлі, несе смерть, сама ж випаровується та зникає. Повернути людину «в русло» можливо, коли допомагаємо їй відчути себе любленою та здатною любити. Війна помножує самотність. Самотня людина невтомно веде жорстоку та агресивну боротьбу за своє щастя. Саме тому нам сьогодні так важливо, щоб кожен український воїн відчував постійну підтримку своєї родини та свого народу. Нам усім є за що їм дякувати!

— Розкажіть про свій статус…

— Відповідно до існуючого Положення про службу військового духовенства (капеланства), наші військові зможуть здійснювати своє служіння у Збройних силах як цивільні особи на основі трудового договору. Досі це відбувалося виключно на добровільних засадах. Посвідчення учасників бойових дій капеланам не видаватимуть, бо вони не можуть воювати. У Верховній Раді розробляють проект закону, який має врегулювати питання соціального забезпечення капеланів. На фронті ми перебуваємо в таких же умовах, як кожен із бійців. Капелани не мають зброї, але інколи мають сім’ї, які, у випадку, якщо з капеланом щось трапиться, повинні отримати соціа­льний захист від держави.

— Чи підтримуєте зв’язки з воїнами, з якими ваші життєві дороги розійшлися?

— З кимось бачусь рідше, з іншими перетинаємося доволі часто. Когось вінчаю, чиїмось дітям уділяю Хрещення. І навіть коли ми в різних куточках країни, дорога в нас спільна, як і одна спільна велика родина — ЗСУ. Бути поруч — це назавжди!

wz.lviv.ua

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *