22

«Хтось може молитися, а мені Бог дав щось інше – я можу лікувати душу», – монахиня-капелан

Не зброєю єдиною. Історія про жінку, яка змінює життя сотень чоловіків.

Сестра Симеона – унікальний приклад людської саможертовності, служіння Богу і Батьківщині. Вона – перша і єдина жінка в Україні, яка офіційно працює капеланом у Збройних силах.

«Хтось може молитися, а мені Бог дав щось інше – я можу лікувати душу», – розповідає сестра Симеона.

Вона – кваліфікований психолог, працює із бійцями АТО, які потребують допомоги. Це важка праця. Для сестри Симеони усі, хто лікується у шпиталі, не пацієнти. Вона каже, що завоювала їхню довіру, бо не визнає фальші. Щоразу в розмові з ними вона не соромиться сказати, що для неї честь говорити з тими, хто є обраним захищати її країну.

ZAXID.NET підготував розповідь про сестру Симеону та її роботу у Збройних силах України.

-I-

Наречена в чорному

Як виглядає життя середньостатистичної української жінки?
Народилася, ходила в школу, можливо, пішла у ПТУ або якийсь ВНЗ, можливо, спершу отримала робочий досвід, а потім заміжжя, або все у зворотньому порядку, а далі діти, і знову робота, а потім крапка. І, напевно, запах смерек і синява гір на горизонті зазвичай не змінювали такий стандартний життєпис. Жінки із прикарпатського села Торговиця проживали вже 6 століть підряд його модифікації.

Але завжди є але…

І цим «але» є Надя Довганюк. Хоча, насправді, початок її життєвого шляху схожий на стандарт: народилася в сім’ї тракториста, закінчила місцеву школу…

Надя хотіла співати.

Тож, аби хоч якось «узаконити» не зовсім стандартне ремесло для працьовитих гуцулів, дівчина подалася в музичне училище. Особливих зусиль не докладала – гострий розум та талант давав їй фору.

Логічно, що далі вона подала документи до музпеду, але саме тут і закінчилася її кар’єра музиканта. Бездоганний диплом та талант, як тоді здавалося Наді, не є запорукою того, що тебе приймуть до престижного вишу – все це треба було підкріплювати «подяками», до того ж чималими. А «дякувати» в родині Довганюк не звикли, та й не було чим.

Тож ноти склали в теки, а теки, мабуть, сховали до найглибшої шухляди спільної шафи в Торговиці. І далі на дівчину чекав би стандартний у таких випадках розвиток подій – спершу якась робота, а потім одруження – якби не старша сестра. Саме вона переконала дівчину вступити куди-небудь, аби не втрачати рік. Із усіх «куди-небудь» Надя обрала технічне училище і стала монтажником.

Приїхала додому, тато питає:

Дитино, куди ти поступила?

Я ж кажу, що так і так,

Стану я монтажником!..

І він почав мені співати пісню

“монтажники-висотники”

Далі черговий червоний диплом. І перша робота за фахом. А потім, як у стандартному життєвому сценарії: їй у 19 пропонують вийти заміж. Для Наді – це ще один вибір, от тільки цього разу це був вибір на все життя, тому обирати знову наосліп, як з освітою, було страшно.

«І це мене практично змусило зайти до храму, зайти до церкви помолитися. Цей прихід до церкви був для мене особливим з багатьох причин, адже я не була настільки побожною, щоб туди ходити щодня. Ні, я, як і нинішня молодь, заходила до церкви у великі свята. Хто в 19 думає про Бога? Але цей прихід став переворотом!»

Надя Довганюк забігла до івано-франківської катедри, аби спитати у Бога, чи саме цей наречений і є її судженим? А вийшла звідти вже з абсолютно іншим запитанням – хто такі монахи і де їх знайти?

Це був початок 90-х і Україна тільки стала Незалежною. На Заході країни з підпілля почали виходити церкви. Але Надя досі не бачила монахів (а тим паче монахинь) і уявлення не мала, де шукати людей у чорному, адже вільно по вулицях вони ще не ходили. Розпитувати в людей – теж безглузда справа, адже багато хто боявся,та й чимало церков ще й досі були забиті дошками. Тож, прийшовши цього дня в кімнату гуртожитку, вона просто увімкнула телевізор.

Коли Господь хоче, то змінює лад природи,

Тому я не вірю у випадковості,

Просто треба в них навчитися бачити знаки

Старий телевізор спершу видавав звук, а вже потім зʼявлялися кольори. Тож з екрана було чути крик та рейвах… Біля головного входу до Івано-Франківського сільськогосподарського технікуму – десятки людей і ще більше міліції. Оператора з усіх боків штурхають, камера хитається, а він зосереджує увагу глядачів на двох правоохоронцях, які на кріслі виносять поважного віку пані, старі руки якої міцно вчепилися в бильця крісла. Жінку несуть над головами правоохоронців, звичайних зівак і небайдужих.

Ця картина нагадує момент із бразильського карнавалу, от тільки жінка не в картатому пір’ї, а вся в чорному. З-під її темного серпанку на голові вибилося волосся, але вона на це не зважає. Вона щось уперто пояснює довколишнім, та через загальний галас нічого не чути. Так, по місцевому каналу показували, як монахині відвойовували приміщення, яке колись було їхнім. І, можливо, якби не старий телевізор, який почав галасувати, або якби автобус не привіз Надю якраз на початок новин, вона так ніколи б і не звернула увагу на звичайний новинний сюжет. Але…

Через кілька годин після її запитання Бог дав відповідь, де шукати Його дім. За кілька днів вона вже стояла на порозі монастиря. А вже через рік сказала «так» своєму небесному Нареченому і вдягнула весільну сукню, щоправда, чорну.

Аби стати зразковою монахинею, Надя Довганюк багато працювала у школі, навчала дітей катехизму. Настоятелі монастиря помітили здібну черницю і відправили її здобувати освіту. Невдовзі вона отримала диплом богослова Українського католицького університету. Осягнувши віру, захотіла розуміти душу і пішла вчитися на психолога. Та й цього їй було мало.

Хто звик купатися

в Божій присутності,

ніколи не проміняє

це на галас.

А я хотіла тиші!

У 2001 році Надя Довганюк знімає чернечий одяг сестер Василіянок і їде у Великі Бірки, аби стати монахинею в закритому монастирі і більше не покидати його стін. Через 6 років вона отримує ім’я Симеона і повністю відрікається від своєї волі.

– II –

ПОКЛИКАНА ВІЙНОЮ

29 травня 2014 року терористи збивають український вертоліт Мі-8, на борту якого був генерал-майор Сергій Кульчицький та 12 його підопічних. Вони загинули поблизу гори Карачун. Серед тих 12 нацгвардійців був і 26-річний Петро Остап’юк – двоюрідний брат сестри Симеони. За 9 днів тіло героя привезли до рідної Торговиці. На похорон приїхала і Симеона. Після всіх церемоній, поховання і поминок сестра випадково почула розмову побратимів її брата, які тихо перешіптувалися в кімнаті Петра.

«Я ніколи не бачила війни і тим більше ніколи не говорила з людьми, які пройшли війну. Але в мене за плечима диплом психолога, і те, що я почула від них, це був надзвичайно колосальний біль душі, їх треба було рятувати, вони стояли живі, а я розуміла, що їх негайно треба рятувати, бо вони гинуть».

Після похорону монахиня повернулася до своєї келії і багато молилася. Симеона розповідає, що тоді довго роздумувала над словами військових, та іншого виходу для себе, ніж покинути монастир, вона не бачила. А це було непросто. Адже прийняти схиму – чорну мантію та клобук – для монаха чи монахині означає відректися від своєї волі, померти для світу і стати власністю Бога та церкви.

Вона вирішила записатися в добровольці, втім, у військкоматі, побачивши, що психолог Надія Довганюк насправді є монахинею Симеоною Довганюк, від її послуг відмовилися.

Тоді один дзвінок знайомого священика змінив плани сестри Симеони і з добровольця вона вирішила перекваліфікуватися на капелана.

«Хтось може молитися, а мені Бог дав щось інше – я можу лікувати душу». Це було не раптове рішення на дозвіл стати капеланом монахиня чекала місяці. Адже священики-чоловіки на війні – звичайна річ, а вона стане єдиною і першою жінкою в Україні, яка займатиметься цією справою.

Спершу сестрі довелося взяти дозвіл у верховного архієпископа Української греко-католицької церкви Святослава Шевчука, аби покинути закритий монастир у Великих Бірках на Тернопільщині, і вона цей дозвіл отримала. А далі були тривалі дискусії і пошуки роботи.

«Проблема була в тому, що я жінка, я монахиня. Мої настоятелі і капелани – мудрі люди, вони розуміли , що відправляти мене на «передок» – дуже небезпечне рішення. Адже я наголошую: я Жінка, і байдуже, у що я вдягнута і що на мені хрест, навпаки, в таких ситуаціях це поглиблює цікавість і загострює інтерес до жінки-загадки, жінки-заборони. Ніхто б мене не слухав, я б не рятувала душі, а могла б їх ще більше згубити, і я це розуміла».

Капеланська рада при Міністерстві оборони категорично відмовилася пускати сестру Симеону в зону АТО. Але не відмовила їй стати капеланом. Ще кілька місяців їй шукали роботу і знайшли – сестру призначили психологом і капеланом у шпиталі в Черкаському – закритому військовому містечку на Дніпропетровщині, усього за кілька десятків кілометрів від війни.

СТЕПАН СУС, Головний капелан Львівської архиєпархії УГКЦ:

Військова частина А 16-15 захована далеко в сосновому лісі. У 2014, коли сестра приїхала в госпіталь, який належав цій частині, він був просто форпостом для всіх поранених. Допоки налагодили всю медичну систему, спершу бійці потрапляли саме у шпиталь Черкаського, а отже, до сестри Симеони, яка стала тут медичним капеланом.

Перші місяці у військовій частині для монахині із 20-річним досвідом психолога стали справжнім пеклом. Поранених везли і вдень, і вночі. Робочий день Симеони тривав по 24 години: її викликали серед ночі, аби заспокоїти і втихомирити бійця, поки лікарі готують операційну. Сестра тримала за руку в найважчі хвилини, а коли наставало затишшя, протирала залиту кров’ю підлогу (адже поранені тоді лежали і в коридорах), підбирала гранати та набої у приймальній і несла їх у відповідну кімнату, а потім зачинялася у своїй келії-кабінеті і плакала.

«Це було настільки важко, що багато хто казав мені тоді: “Залиш це все, якщо не можеш. Ти зможеш їм допомагати і молитвою”. Але це викликало в мене зворотний ефект. Не я обрала цей шлях, а Бог вибрав його для мене, а отже, немає нічого, що не під силу мені».

Переломний момент сестрі відкрив очі і на те, що не тільки поранені потребують її допомоги. У Черкаському дислокувалися і військові, які проходили навчання і звідти вирушали в зону АТО. Більшість із них були мобілізовані, але до того ніколи не воювали і не мали жодного бойового досвіду.

– III –

ЖІНКА-КАПЕЛАН

Симеона приходила до них не як монахиня, а як психолог.

Тоді вона вперше за 20 років зняла свою чернечу сукню і вдягнула військовий одяг. На полігоні не розповідала про Бога, та й завдання було інше: вона піклувалася про тих чоловіків і хлопців, в очах яких бачила страх. Сестра розповідала про стрес, як із ним боротися, що боятися не соромно, і всі ці сотні мобілізованих її слухали.

Там у формі вона була психологом. Але багато хто з бійців дізнався, що вона монахиня. І лише з їхньої ініціативи вона починала говорити про Бога, або ж виконувала свої безпосередні обов’язки капелана.

Сестра Симеона як монахиня не може сповідати, відпускати гріхи та уділяти інші таїнства, як це роблять священики-чоловіки, але вона готує людину до цього. У монахині навіть є похідний варіант каплиці, як і в кожного капелана.

Живе Симеона в келії на одному з поверхів шпиталю. Це номінальна келія, адже кімнату відпочинку для монахині переобладнали з медичної палати. Тут лише лікарняне ліжко, стіл, одна тумба і кілька стільців. У монахині немає ані власної ванної, ані власного простору. Вона, як і всі, хто лікується у шпиталі, приймає спільний душ і споживає їжу, якою годують хворих. Вона постійно на виду.

Симеона Довганюк, військовий капелан

Її робочий день починається о 6 ранку. Вона встає і молиться, на це в неї лише одна година, адже госпіталь прокидається о 7 ранку. А далі – робота з пацієнтами, розмови, психологічні тести, характеристики, і все це в круговерті звичайного світського життя. І лише після 22.00, коли лікарня засинає, вона знову стає монахинею. Вона не відвідує щодня церкви, як це всі зазвичай уявляють, бо на це не має ані часу, ані можливостей. Сестра каже, що це лише візуальні приклади її відданості Богу, а вона за стільки років життя в монастирі навчилася бути вірною своєму Обранцю і без цього.

Взагалі, медичне капеланство – важка справа. Адже доводиться працювати з тими, в кого поранені тіло та душа. Утім, сестра за перший рік своєї праці не повернулася до монастиря, хоча й було нестерпно важко. Перша проблема, з якою зіткнулася монахиня, це був сам персонал. Її появу спершу сприймали іронічно, боялися, що вона плутатиметься під ногами й заважатиме. Коли сестра своєю працею довела, що вона не тягар, а допомога, виникла проблема із самими пацієнтами, адже зараз уже відверто говорять, що першими психологами на початку війни ставали дилетанти, які, замість того, щоб допомогти, робили ще гірше. Тому більшість військових реагували на психологів, як на червоне.

– IV –

Ангели Тебе Охороняють

Для сестри Симеони усі, хто лікується у шпиталі, не пацієнти. Вона каже, що завоювала їхню довіру, бо не визнає фальші. Щоразу в розмові з ними вона не соромиться сказати, що для неї честь говорити з тими, хто є обраним захищати її країну.

Психологія дала їй змогу зрозуміти, що все, що відбувається з нашим сприйняттям, залежить від того, як ми його називаємо.

Усім військовим вона ставить одне єдине запитання: «Як ти розшифровуєш абревіатуру АТО?» Звичайно, кожен з них називає справжнє значення цієї абревіатури, а потім монахиня пропонує свій варіант пояснення цих трьох літер – «Ангели Тебе Охороняють» – і переконує, що після цього починаються зміни. Особливо це стосується тих, хто втратив побратимів.

Методи спілкування в монахині дуже прості. Незважаючи на чорний одяг і заборону, вона не соромиться обіймати чоловіків. Симеона називає свою тактильну терапію «обнімашками». Звісно, вона не приховує, що любить кожного з цих чоловіків, але її любов не жіноча, а радше сестринська.

Звичайно, якби я тільки розпочала свій чернечий шлях, мене ніхто б не відпустив сюди. А тепер, за 20 років, я вже знаю, кому я вірна. Тому вони мене сприймають правильно.

Для когось я сестра, для іншого – мама, буваю й подругою. Я бачу п’яних, аж синіх, як баклажани, але моя любов від того не змінюється, і саме тому вони мені довіряють. Багато хто мені пропонує одружитися, я кажу їм, що вони запізнилися на 20 років, бо я вже зайнята.

Її розмови – чи то як капелана, чи то як психолога – завжди конфіденційні. За межі кабінету вона не може винести жодну розмову. Й одного разу сама стала заручником цих принципів. На розмову із психологом привели чергового військового, він був напідпитку. Це й спровокувало надзвичайну відвертість: він розповів монахині про те, що насправді йому до серця триколор, і він мріє про «единую Россию». Потім агресія бійця набрала руйнівної сили, і тендітна монахиня випхала його за двері.

А ви думаєте, що мій чернечий одяг змушує мене говорити лише тихо й поблажливо? Коли треба, я можу на них накричати або й послати подалі…

І це інколи більш дієво, аніж десятки промов про «правильно» і «неправильно».

Утім, про відвертість військового монахиня розповісти не могла. Зізнається: вона молилася Богу і просила Його, аби показав їй, як вчинити у цьому випадку. Але, на думку того «сепаратиста», найкращим захистом був напад, і він відразу після розмови помчав до СБУ, написав скаргу на монахиню, звинувативши її в зраді. І лише після тривалого розслідування і паперової тяганини в СБУ дізналися, хто є хто.

У Симеони є цілий список тих, хто пройшов через її серце. Вона молиться за них щодня. І всі ці військові їй телефонують навіть після демобілізації. Монахиня переконує: на війні насправді більшість стає атеїстами, хоча є й відсоток тих, хто навертається. Але незмінними є житейські проблеми: погана дружина, погана робота, погана теща, відсутність дітей чи коханої, погані батьки або родичі. І часто їх вирішити для людини набагато важливіше, аніж переконатися в існуванні Бога. Бо поки серце людини сповнене проблем, вона не здатна до філософії. І ці проблеми допомагала вирішувати Симеона. Бійці часто їй дзвонили навіть у тих випадках, коли не могли розповісти про це своїм рідним.

Найбільше вони скаржаться на офіцерський склад.

Їм боляче, вони страждають від несправедливості, яка досі існує в нашій армії. Совок ще не покинув наші збройні сили. Це їх дуже зачіпає, особливо тих, хто не звик до військової муштри.

З офіцерським складом у Симеони особливі стосунки.

Сестра не приховує, що з майорами чи полковниками дуже важко працювати, вони її сприймають як свою підопічну, тому часто розмови були просто для «галочки». Уже пізніше монахиня навчилася застосовувати до них метод «залишаємо погони за дверима, тут ви Іван або Сергій».

– V –

МІСІЯ – “БУТИ”

Девіз капеланів – «Бути поруч», і байдуже, чи віриш ти в Бога чи ні. Їхнє завдання – підтримати й допомогти в найважчі миті.

Капелани не беруть до рук зброї, але воюють на війні за душі, їх не цікавить, якої ти віри чи до якої конфесії належиш, їхнє завдання – стати підтримкою. За 3,5 роки війни кількість таких духовних провідників військових збільшилася, але їх все одно бракує.

24 травня Українська військова делегація, учасники 59-го міжнародного військового паломництва до Люрда (Франція), взяли участь у загальній аудієнції із папою Франциском. Військових супроводжували капелани і, звичайно, сестра Симеона. Завдяки цій делегації папа ще раз нагадав світу про українську війну і запевнив, що щодня молиться за припинення військових дій в Україні.

zaxid.net

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *