Історія

(д-н, полковник Руслан Коханчук)

Довідкові дані

Стаття 35 Конституції України, яка стверджує, що кожен має право на свободу світогляду й віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Виходячи з того, що стаття 17 Конституції забороняє використовувати Збройні Сили та інші військові формування для обмеження прав і свобод громадян, в існуючому правовому полі є можливість законодавчого унормування духовної опіки військових.

Продовжується процес скорочення та переходу до комплектування збройних сил виключно на добровільних засадах. До грудня 2005 року планується скоротити їх чисельність до близько 200 тисяч чоловік (із них 160 тис. -військових).

Дещо з історії

Однозначних даних про те, коли ж з’явились перші духівники в українському війську немає. Відомо, наприклад, що християни були ще у війську князя Святослава, бо хроністи свідчать, що після невдалого походу на Балкани проти Візантії всі християни і пресвітери, які перебували у війську зазнали мученицької смерті 1. А під час походу на половців в 1111 році князь Володимир Мономах поставив попереду війська священиків, які їхали й співали тропарі та кондаки на честь Чесного Хреста та канони до Пресвятої Богородиці 2.

В період Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, військові відділи споряджалися лише багатими, знатними людьми, які призначали для їх опіки свою (домашнього) ксьондза (так звані надвірні хоругви кресових магнатів).

У часи козацтва при куренях (яких в часи розквіту Запоріжжя було 38) і на Січі постійно перебували духівники, які супроводжували козаків у сухопутних походах. Всюди, де розташовувалась Січ, будувався храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, свято якої було днем Запорізького війська.

Козацький період історії України багатий не лише на факти тісної співпраці церкви і козацького війська. Існувала система духовної опіки козаків, яку здійснювало не лише військове духовенство, але й монахи з „козацьких” монастирів – Межигірського, Самарського та ін. В час, коли Січ опинилася під протекторатом турецького султана (1709- 1734), душпастирську опіку православних здійснювали ченці з Афону, або з Константинополю.

Тобто духовну опіку запорізьких куренів здійснювали тимчасово прикріплені православні священики. Причому, тісний симбіоз Православної церкви та козацького війська сформувався лише з початку XVII століття (від Сагайдачного), а в початковий період історії козацтва, конфесійний склад війська був доволі строкатим: крім православних, значну частку складали католики, протестанти та мусульмани 3. До Сагайдачного (і то не спочатку) православний ухил військово-церковних відносин не був досить явним. Навіть більше, після того, як Петро Конашевич в 1620 році записав усе козацьке військо до православного Київського братства у війську залишались католики. Яворницький згадує, що лише в 1632 році на загальній військовій раді низові козаки вирішили видалити всіх католиків із свого середовища. При цьому жодного насильства не було застосовано 4.

Після занепаду козацької держави та з посиленням Московської влади залоги московських військ у великих містах мали, як правило, священика з Московії. Що ж до українських підрозділів, довгий час усе залишалось по старому, навіть після підпорядкування української церкви московській. Реєстровими козацькими полками та охотницьким військом Лівобережної України опікувалось місцеве духовенство.

З виникненням імперії військо було доручено опіці державній церкві. На Січ імператорський указ про підпорядкування козацького духовенства обер-священику російської армії привезли в 1760 р. Але під час початої тоді ж російсько-турецької війни, запорожці ним нехтували.

З остаточним підпорядкуванням України Російській імперії та функціонуванням українського життя як складової цієї імперії душпастирська опіка воїнів відбувалась так само як і в Росії. З 1719 року в армії призначався обер-священик, а на флоті – обер-ієромонах. З 1858 року був введений інститут головного священика армії і флоту, а з 1890 – протопресвітера військового та морського духовенства.

Рік “весни народів” в Австро-угорській імперії дав можливість українському народові розвиватись і змагати до покращення своєї майбутньої долі, задоволення своїх прав. Одним із них було задоволення релігійних потреб українців, що служили в Цісарській армії. Коли згодом в Австрії було запроваджено загальний військовий обов’язок, то церковний провід подбав про своїх постійних українських католицьких капеланів, що мали задовольняти духовні потреби греко- католицьких вояків як у мирний час, так і у воєнний.

Перші ж посади військових духівників у суто українських збройних формуваннях датуються 1848 роком. 14 березня був підписаний закон про формування територіальних воєнізованих формувань під назвою Національна Гвардія Австро-Угорщини, що нагадувало ополчення, яким опікувалось місцеве духовенство. Із серпня 1848 року в м. Стрию святково посвячено було першу руську хоругву. Після Мадярського повстання Національна гвардія була розпущена.

Пізніше, при австрійській цісарській армії було чітко визначено кількість активних (діючих) та капеланів- резервістів. Те ж положення розповсюджувалось і на українських капеланів – греко-католиків. Звались вони “фельдкуратами”, носили військову форму з хрестом, проте без старшинських (офіцерських) відзнак. Були вони при цьому в ранзі капітана, або майора (декани). В адміністративних питаннях греко-католицькі фельдкурати підпорядковувались головному польовому єпископу (римо-католику), а в канонічних справах – епископам-ординаріям тих єпархій, до яких вони належали і від яких отримували відпустку до військової духовної служби.

Протягом Першої Світової війни в лавах австрійської армії нараховувалось близько 100 військових духівників для воїнів-українців. У часи визвольних змагань більшість з них служили в УГА.

В армії УНР згідно штатних посад передбачалось 44 польових священики: кожен двокурінний піший полк та трьохсотенний кінно-козачий полк повинен був мати панотця. У 1920 році було сформовано Головну Управу військового духовенства. Протопресвітером військ УНР був призначений о. П. Пащевський.

В часи Другої Світової війни капеланом збройних формувань Карпатської Русі – „Карпатської Січі” був о. З. Сабол. Мали своїх капеланів підрозділи Дружин Українських Націоналістів (відомі більш як батальйони Вермахту „Роланд” і „Нахтігаль”) – о. І. Гриньох та о. І. Дурбак. В дивізії „Галичина” були 12 капеланів (на чолі з о. В. Лабою).

На початку свого існування (1943-44) мали свого капелана курені та окремі підрозділи УПА (старшинські школи, окремі сотні, повстанські шпиталі). Поступово перейшли на змішаний принцип, а потім взагалі на територіальний принцип духовної опіки упівців.

На підрадянській території Російській православній церкві тимчасово (на період війни) була надана обмежена можливість „допомагати армії”. Після війни церква була усунута від будь-яких контактів з військом.

Перспективи становлення військового капеланства

Капеланство – це потреба, яка проходить через серце, (капелан-полковник США у відставці Д. Шупа).

Зародження військово-християнського руху в сучасній Україні почалось в 1994 році, коли 12 травня у Львові на науково-практичному симпозіумі „Духовно-гуманітарні проблеми розбудови Збройних Сил України”, який проводив Національний інститут стратегічних досліджень спільно з Інститутом історії релігії була започаткована як консультативний орган Міжцерковна рада з питань душпастирської роботи в збройних формуваннях України. Відбулась спроба учасників представників УАПЦ, УГКЦ, УПЦ-КП, УПЦ та релігійної спільноти Церкви Адвентистів сьомого дня в присутності представників Міністерства оборони України створити постійний консультативний орган різних конфесій у справах душпастирства в Збройних Силах України 5. Учасники зустрічі намагалися визначитись із позицією щодо цього питання для прийняття участі в науково-практичній конференції, яка була проведена в березні 1995 в Києві.

Міжнародна науково-практична конференція „Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання”, яка мала значне представництво науковців, представників силових міністерств, інших органів державної влади та закордонних гостей, поставила до обговорення проблему задоволення релігійних прав і свобод в армії.

У березні 1997 року на базі Київського військового гуманітарного інституту відбулась Друга міжнародна науково-практична конференція „Християнська любов та військовий обов’язок”, на якій обговорювалось питання якою має бути душпастирська опіка військових в Україні.

23-25 вересня 1999 року знову в м. Києві – на третій конференції: „Практика формування особи військовослужбовця та створення умов успішного виконання військового обов’язку: християнський досвід”, основним питанням було огляд шляхів співпраці та про вплив релігії на життя військового. Якщо перша конференція ніби лише дивилась на те, що в демократичних суспільствах в армії існує інститут військового капеланства (питання – „де?”), друга – розглядала можливий вплив церкви на військо (питання – „що?”), то третя, як зрозумілий факт поставила завдання описати „як” треба здійснювати перехід до такого стану речей.

Конференція звернулась до Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил з наступними пропозиціями:

  • розробити концепцію духовно-пастирської діяльності військових священиків у збройних формуваннях України (пропонувалось, щоб три сторони – Державний комітет у справах релігії, силові структури та конфесії розробили свої концепції, які потім повинні бути винесені па обговорення);
  • на основі узгодженої Концепції внести зміни до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”; на основі цих змін створити положення про інститут військових священиків у військових структурах та внести доповнення до Статутів Збройних Сил України; створити під егідою Державного комітету України у справах релігій або ж Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій відповідний орган, що буде відповідати за здійснення душпастирської опіки у війську;
  • започаткувати відкриття при військових частинах храмів, капличок, для проведення богослужінь.

Проте, оскільки державна влада не готова була сприяти розвиткові демократичних процесів та процедур, мається на увазі перш за все задоволення релігійних потреб в закритих спільнотах (армія, тюрми), шляхом запровадження капеланської служби, почався рух „знизу”.

11-13 жовтня 2000 р. у Львові відбулась Ювілейна міжнародна військово-християнська конференція, присвячена 2000-літтю Різдва Христового, на якій представниками традиційних для України конфесій Української Православної Церкви, Української Греко- Католицької Церкви, Української Православної Церкви – Київський Патріархат, Української Автокефальної Православної Церкви та Римо-Католицької Церкви прийнято рішення про утворення Всеукраїнського міжконфесійного релігійного християнського військового братства (що юридичне постало в грудні 2000 року), яке своєю метою поставило не лише домагатись від державної влади запровадження інституту військового духовенства, але й виробити спільний підхід до задоволення духовних потреб своїх вірних, допомагаючи один-одному, та намагаючись владнати можливі проблеми. Братство є членом АМСF (Асоціації військових християнських товариств).

Перший проект, який здійснило братство вироблення концептуальних засад душпастирської опіки віруючих військовослужбовців. Паралельно з цим відбувалась підготовка „капеланського резерву” для Збройних Сил, формувалось спільне поле порозуміння представників різних релігійних традицій, вкорінених в Україні.

Навчання здійснювалось на протязі 2000-2004 рр. послідовно річними циклами, в кожному з котрих було по 4 тижневих сесії. Загальний обсяг учбових годин одного курсу сягав 200 годин. Слухачі отримали знання щодо суто військових питань: воєнної доктрини України, структури Збройних Сил та призначення видів збройних сил, а також Внутрішніх військ МВС, Прикордонних військ, Сил МНС, знання з військової психології, практики роботи військового священика у армії США, міжнародного гуманітарного права. Заняття проходили не тільки в Києві, а й у Львові, Хмельницькому. Кожен випускник отримав сертифікат про закінчення курсу та спеціальний сертифікат курсу міжнародного гуманітарного права, виданий Делегацією міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні. Всього слухачами курсів були більше 150 священиків та семінаристів різних конфесій.

Разом із тим кожна церква окремо, через організацію своїх ресурсів та докладання певних зусиль намагалась вирішити проблему задоволення релігійних потреб віруючих-військовослужбовців своєї конфесії.

На сьогодні в Україні діє декілька десятків храмів та каплиць безпосередньо на території військових частин та військових містечок, якими опікуються священики УПЦ та УГКЦ. Без священика не відбувається жоден прийом присяги молодим поповненням. Часто священик присутній на призивному пункті. Багато зусиль доклала Церква до комплектування військових бібліотек духовно-релігійною літературою.

Проте, хоча в більшості випадків церква допущена до війська, але не допущена до військових. Література в бібліотеках виявляється не викликаною. Коротке слово священика під час прийняття присяги або ж кроплення водою військової техніки на день частини, а також відвідини військових на Різдво та Великдень не задовольняють потребу у духовному провідникові. Не кожний військовослужбовець, під час цих відвідин має змогу вдовольнити ці потреби, як і священик не встигає поспілкуватись з кожним бажаючим 6.

Там же, де існує повноцінний храм, парафіяльне життя приносить свої плоди. Душпастирською опікою охоплений чи не повністю весь особовий склад, правиться Служба Божа, регулярно відбуваються заняття з катехизму, організовуються не лише екскурсії, але й прощі до святих місць в Україні (Зарваниця, Києво-Печерська та Почаївська лаври) та за кордоном (Єрусалим, Рим, Афон, Люрд).

УПЦ зробила похідний храм (палатку) і використовує її в інтересах духовної опіки підрозділів МВС. Цією ж церквою здійснюється видання православного журналу для воїнів „Віра і честь” (накладом 1200 прим.). Системно здійснюється робота в установах відбування покарань практично в кожній колонії та тюрмі є каплиця, в яку ходять не лише засуджені, але й охоронці.

Управлінням духовно-патріотичного виховання УПЦ- КП були організовані богословські курси для офіцерів МО України та МВС України.

Зі сторони „силових” міністерств найтісніші зв’язки з церквами здійснюються відповідно Міністерством внутрішніх справ, Міністерством надзвичайних ситуацій та Державним комітетом з охорони державного кордону. З багатьма з церков підписані двосторонні домовленості про співпрацю та духовну опіку військових. Головне управління Внутрішніх військ України поставило завдання мати похідні палатки в з’єднаннях та частинах. В умовах діючої законодавчої бази проробляється модель присутності священика в Головному управлінні та управліннях територіальних командувань на договірній основі, з обов’язковою підготовкою священиків для служіння в правоохоронних підрозділах. При цьому при плануванні коштів на рік, пропонується враховувати витрати на оплату вищезазначених угод.

Щодо кількості священиків, що служать для військових, найбільше їх близько шести десятків, належать до Української Православної Церкви (Московського Патріархату), близько тридцяти (та приблизно стільки ж семінаристів) – Української Греко-Католицької Церкви, близько півтора десятка – Української Автокефальної Православної Церкви, декілька десятків – Української Православної Церкви – Київський Патріархат. Звичайно, переважна більшість їх поєднує цю діяльність з обов’язками парафіяльного священика. Є поодинокі випадки, коли діючі офіцери чи прапорщики мають духовний сан. Духовна опіка військовослужбовців римо- католиків здійснюється лише парафіяльним духовенством, з огляду на нечисельність духовенства. Мусульманам, особливо тим, які проходять військову службу в Криму, за їхнім бажанням надається право відвідування мечетей.

Окрім суто церковної активності спостерігається і суспільно-релігійна. З 1992 року діє Всеукраїнська громадська організація “Об’єднання християн- військовослужбовців України” (зареєстрована в травні 2000 р.), яка об’єднує діючих військових, тих, хто в запасі (у відставці) та членів їхніх родин. ОХВУ виникло з метою об’єднати віруючих військовослужбовців, захищати їхні права та сприяти утворенню в Україні військового капеланства. В об’єднанні представлені баптисти, п’ятидесятники та харизмати, а також невелика кількість православних, греко-католиків, та адвентистів сьомого дня.

Серед форм роботи переважають ті, які притаманні для протестантизму – зустрічі в групах з вивчення Біблії, відвідування військових частин і містечок з лекціями, концертами, завезенням подарунків, листування з військовослужбовцями, організація відпочинку та навчання в англомовних таборах, євангелізаційні велопробіги.

Організація видає молитовний бюлетень „Вісник Корнилія” (накладом 1000 примірників) та місячник „Час Ч” (тираж 4000 прим). Крім того здійснюється підготовка однойменної радіопрограми, яка розповсюджується на аудіо касетах не лише в Україні, але й в Росії та Білорусі.

ОХВУ має міжнародні зв’язки — є членом АМСF (Асоціації військових християнських товариств), активно співпрацює з різними (в основному американськими) благодійними організаціями: АССТS (Асоціація християнських конференцій, навчання та служіння), “Оlive Вranch International” та ін. Серед партнерів ОХВУ в Україні Біблійна ліга України, Біблійне товариство України, Організація солдатських матерів України, християнська місія „Україна для Христа”, місія „Еммануїл”.

Отже, в Україні присутні принаймні два напрямки, які різними методами намагаються створити поле діяльності для майбутніх військових священиків. Якщо в „традиційних” релігіях, як прийнято називати

православних, греко-католиків i католиків, переважаючим є напрям від керуючих органів до відповідних військових структур, або ж на нижньому рівні від парафіяльних священиків до командування військових частин, то серед протестантських конфесій переважаючими є ініціативні заходи окремих віруючих чи пресвітерів.

Міністерство оборони України подекуди досить обережно, а подекуди досить індиферентно ставиться до будівництва храмів та діяльності представників конфесій у війську, що викликає певне занепокоєння у представників державної влади. Останні роки все сильніше заявляє про себе ще один напрям від окремих представників командування до церкви. Так за ініціативою командування Сухопутних військ в складі підрозділу Збройних Сил України що виконує завдання в Іраку, присутні два священики – о. Володимир (УПЦ-КП) та о. Іоаникій (УПЦ). А в місці дислокації миротворчого підрозділу, що виконує завдання в Косово, в збудованій власними силами каплиці -польським православним капеланом, а іноді приватне, здійснюються різні богослужіння. Справдилась правдивість слів, що потребу в капеланстві виховує війна.

У зв’язку з інтеграцією країн навколо загальноєвропейських цінностей, цей процес в Україні також здійснюється. Хоча прощання з посткомуністичним минулим є доволі тривалим, проте незворотним. Аргумент „конфесійних протиріч” поступово поступається місцем аргументові „задоволення прав”. Крім того, суспільні процеси в Україні та збройних силах, коли необхідність внутрішнього опертя, що дає активна віра, зростає, військове душпастирство як ніколи стає потрібним окремому військовослужбовцю та армії загалом.

Харьковщенко Є. „І розпалило їх жадання віри”. Християнство і релігійно-культурні зрушення на землях сучасної України у 1 тис. н.е. – c. 25.

Садов’як Д. Словом Божим – до перемоги. Про роль капеланства у формуванні духовної свідомості військовослужбовців. – c. 36.

Про що свідчить просто величезна кількість тюркських побутових термінів. – д-н Руслан Коханчук.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – Т. 1. – c. 264.

Церкви і українська армія. // Кримська світлиця. – 1994. – 13 серпня.

Сказане не стосується Внутрішніх військ МВС, де робота проводиться системно і цілеспрямовано. – Р.К.

* Матеріали взято з дозволу автора із джерела: Коханчук Р. М. Душпастирська опіка військових. /Видання 2-е розширене і доповнене. – К., 2004, – с. 177-189.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *