18882049_10209947658788356_7795624515486740099_n

Капелан морпіхів

Моя мандрівка в Країну морпіхів розпочалася одного морозного ранку в Широкіному, з “крайньої хати Південного фронту”. Туди привело мене бажання бути поруч із тими, хто став на захист чогось великого й справді цінного – життя людини та цілого народу. До того серед моїх друзів було багато молодих офіцерів морських піхотинців, з якими я познайомився іще впродовж їхніх курсантських років. Згодом – підтримка тих, хто виходив із сім’ями після анексії Криму, і допомога тим, хто заступив на бойове чергування вздовж лінії зіткнення. Майже три роки загартованої війною дружби, десятки кілометрів фронту, незліченна кількість бойових позицій і очей, що міріадами зір пронизують душу до самих її глибин.

У війська я заходив тихо і спокійно, як простий священик Христовий, що прийшов служити чомусь справді божественному в зраненій війною людяності українського воїна. Служив довіреними мені Церквою засобами – Словом і Таїнством. А також усім, що назбирав упродовж багатьох років власного вишколу та життєвого досвіду. Від крайнього вопу до роти, батальйону, бригади. Служив чим міг. Намагався “бути поруч” – завжди й по-справжньому. Слухав, чув, учився, ділився. Після восьми років духовного служіння особовому складу ЗСУ в мирному повсякденні я вчився бути капеланом в умовах бойових буднів на краю. Упродовж трьох років. Повертаючи домів до Києва, аналізував і систематизував пережите, рефлексія народжувала тексти, концепції, проекти, статті, книги. Життя вирувало на обох фронтах: бойових дій та освітньо-виховному. Справді вирувало! Коли повертався з фронту, повертався на фронт. Часто, проводячи по п’ять ночей на тиждень у потязі – без часу на харчування, але з часом на молитву та рефлексію – прокидався під постріли у сні, намагаючись згадати в якому я сьогодні місті.

Життя людини – текст зі слів, що символізують і фіксують в просторочасі прожитий досвід. Я оволодів чотирма мовами і жив у чотирьох текстах, чотирма повноцінними життями. Я добре володію мовою священнослужителя-духівника, мовою суспільно-політичної науки, мовою викладача-вихователя та мовою військового. Кожне з цих життів вимагало багато часу та сил. Я навчився читати символи і крізь ідеологічні нашарування розпізнавати онтологічні начала. Це вважаю одним зі своїх найбільших досягнень. Звідси й здатність повноцінно трудитися на різних фронтах. З часом, перспектив з’явилося чимало.

Коли мені почали надходити пропозиції працювати на рівні стратегічного планування; коли участі у всіх можливих конференціях, лекціях, презентаціях по цілій Україні та за кордоном було б достатньо, щоб цілковито заповнити кожен день мого календаря; коли з’явилася можливість пірнути в глибини політичної науки чи займатися проектами національного масштабу та державного значення – коли можливостей у моєму житті стало значно більше, аніж часу їх реалізувати, я обрав Морську піхоту і безмежно радий, що Вона мені повірила, прийняла.

Уважаю за велику честь для себе крокувати життям пліч-о-пліч із тими, хто став для мене образом мужності та справжньості, людяності та воїнської честі.
Для мене Морська піхота має конкретні обличчя, у неї свої очі – я в них дивився, я їх бачив, я їм вірю.

У час, коли інші повертаються, я вирушаю сьогодні в ще одну цікаву пригоду мого життя. З надією, що зможу зробити свій скромний, але щедрий, внесок у духовний розвиток українського воїна. Вирушаю з щирою вдячністю моїм братам з чернечого згромадження, які підтримали і не заперечили; моїм друзям і студентам, з якими тепер будемо бачитися не так часто; тим, хто мені довіряв і шукав моїх порад, найбільше ж – з вдячністю тим, із ким нам тепер прямувати єдиним шляхом – за спільну подорож, за спільну місію. Моя віра дарує мені глибше розуміння того, що роблю. Вірю, що з Божою допомогою, спільно зможемо зробити щось прекрасне.

Сьогодні вперше в історії ЗСУ з’являється штатна посада військового священика (капелана). На кінець першого етапу реалізації Положення про Службу військового духовенства та Наказу МОУ н. 685, з червня 2017 р. в українському війську на основі трудової угоди (як працівники ЗСУ) почнуть офіційно функціонувати понад 60 душпастирів. Історія не стоїть на місці. Попри всі можливі труднощі та недосконалості, ми таки змінюємося.

Із 01.06.2017 офіційно приступаю до виконання обов’язків капелана 36 Окремої бригади Морської піхоти – капелана морпіхів!!! Морська піхота – більше, аніж рід військ. Кожен капелан морпіхів, вірю, має подвійне завдання – дбати про душу окремого морського піхотинця та про душу самої Морської піхоти. Йому довірене найважливіше – турбота про дух! Адже Морська піхота – “вічний стан душі”.

Коли думаю про сьогодення Морської піхоти в Україні, перед очима постає велика кількість, здавалося б, майже нездоланних викликів різного масштабу та обличчя впевнених і впертих чоловіків і жінок, які з духом свободи та якогось благородного майже авантюризму не відмовляються їх долати. Творити нове – завжди складно. Нове вимагає творчих і вільних – впевнено ціннісних особистостей, воїнів духом. Вірю в тих, з ким прямуватиму далі. Світ давно затужив за такою відвертою свободою духу! І я не можу залишатися осторонь. З тими, ким пишаєшся, йти легко; служити тим, кого любиш, збагачує життя. Хочу бути справжнім у своєму служінні – воїном духом, захисником чогось дуже Божого в людині у чорному береті, щирим, щедрим і до кінця вірним побратимом, капеланом морпіхів, вірним завжди!
Вірю! Хочу! Буду!

Р.S.: Змінив ППД з Хрещатика на Миколаїв-Маріуполь. У Києві тепер буватиму рідко, не шукайте –
пішов у Морську піхоту!

отець Андрій Зелінський, ТІ,
військовий капелан УГКЦ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *