32838618_10212665672857009_8485328524612206592_n

Казка про Вознесіння

Йшов якось воскреслий Христос у світлий празник Вознесіння на небо. Аж, раптом, бачить, юнак вродливий над морем Азовським стоїть, удаль вдивляється. 

- Ти хто, юначе? – запитав Господь.
– Я – воїн, – гордо відповів парубок.
– А який? – продовжував Христос.
– Завжди вірний воїн. Морпіх!

Вітер з українського степу грався його чорнявими кучерями, роздував густі брови й заплутану в них тривогу.

- А чого сьогодні тут над морем стоїш? Кого виглядаєш? – запитав воскреслий Христос парубка.
– Землю рідну від лютого ворога захищаю. Дивлюсь, чи бува лихо яке не насувається. 

І погляд його став іще глибшим і суворішим. А море погідно виблискувало сонячним променем і небесною блакиттю, юну надію хвилями своїми від злої журби умиваючи.

- А як звати тебе, юначе? Скільки віку твого?
– Бабуся з дідусем змалечку мене Дмитром називали. І так уже двадцять років. А батьків не пам’ятаю. Не бачив… Землю рідну захищаю!
– А хочеш зі мною до неба? Там сьогодні всі брами навстіж відкриті.
– А можна? Так просто? Одразу?
– Один крок, одна мить. Люди, зазвичай готуються, хвилюються, уявляють довгі трагічні сценарії. А насправді – один крок, одна мить.
– І ціле небо?
– І ціла вічність. – Усміхнувся воскреслий Христос. – Ти заслужив. Бо ж немає більшої любові за ту, коли хто життя своє за друзів кладе. Небо, Дмитре, то – любов.

Господь поклав свою руку на плече парубка, і вони неквапно помандрували українським степом до неба. Сонце променем лоскотало море, а те хвилями змивало журбу зі зраненої війною землі. І зовсім тихо було навкруги, коли воскреслий Христос і його юний друг морпіх попрямували до неба. У світлий празник Вознесіння…

17.05.2018

Отець Андрій Зелінський, ТІ,
капелан 36 Окремої бригади Морської піхоти України

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *