dsc_72912212

“Кожна війна має свою останню кулю, і я сподіваюся, що вона вистрелить якнайшвидше”, – о. Степан Сус

Настоятель гарнізонного храму святих Петра і Павла розповів Твоє місто про останню кулю війни, капеланство, волонтерство й церкву, відкриту для всіх.

Храм святих апостолів Петра і Павла – в народі «Костел єзуїтів» – повернули Українській греко-католицькій церкві шість років тому. Ця церква початку сімнадцятого століття була львівським гарнізонним храмом сто років – аж до завершення Другої світової війни. За радянської влади тут було книгосховище бібліотеки імені Стефаника.

«За три місяці вивезли сто сорок чотири машини книг і тридцять машин стелажів», – пригадує настоятель храму отець Степан Сус. Він очолював центр військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ, тож для нього було важливо, аби військові та їхні родини брали участь у богослужіннях. Утім, сьогодні цей храм відкритий для всіх – військових і цивільних, львів’ян і захоплених унікальною архітектурою гостей міста. Після початку Революції гідності гарнізонний храм став місцем, де збирали допомогу майданівцям, а згодом – захисникам України, що воюють на Донбасі. Священик, капелан і волонтер отець Степан Сус розповів, як гарнізонний храм став церквою, відкритою для всіх.

Пригадую день, коли храм нарешті вдалося відкрити для мирян – 6 грудня 2011 року, день двадцятої річниці відновлення Збройних сил України. Тоді ми перебували у певній ейфорії, але вже на наступний день з’явився перший виклик: ми замислились, як далі служити… Раніше ми провадили богослужіння тільки для людей у формі, на території військових частин і полігонів. Ми ніколи не працювали з цивільними людьми, які не мали до армії стосунку. Відповідно, постало питання: як інтегруватися в цивільне середовище? Це було непросто, але поступово ті практики, які кожен капелан отримав у військових частинах, він старався адаптувати у новому контексті.

Війна – це певний формат життя. Ми живемо далі,  ходимо вулицями, займаємось своїми справами, не зупиняємося, думаємо «десь там іде війна». Але це не «десь там, це тут… І навіть тоді, коли ми п’ємо каву, одружуємося, хрестимо дітей, переживаємо похорони, молимося кожен день… Кожна війна – це агресія, і хоч не ми її починали, але наше завдання її зупинити. Війна не природна для людини. Коли ти береш у ній участь, це дуже боляче. Але також ми знаємо, що кожна війна має свою останню кулю, і я сподіваюся, що вона вистрелить якнайшвидше.

Бути капеланом – це найперше бути людиною, священиком, другом, братом, отцем. Можна вкладати різний зміст у це слово, але капеланство точно вимагає певної гнучкості від самого священика. І гнучкість полягає у тому, що ми повинні працювати з різними групами людей: із мирянами й військовими, віруючими і невіруючими. Девізом капеланства є слова «завжди поруч» – незважаючи на релігійні переконання. Важливо, щоб солдати, маючи різні погляди на Бога, все ж знали, що у їхній військовій частині чи спільноті є військові капелани, до яких вони можуть звернутись у будь-який момент. Перебуваючи поряд, ми як капелани ні до чого не зобов’язуємо, але водночас демонструємо готовність подати руку, коли це буде потрібно.

Ми ніколи не питаємо військових, вірять вони чи ні. Якби Христос працював тільки з категорією людей, які моляться і є побожні, саме християнство втратило б сенс навернення і спасіння. У розмовах із військовим важливо не намагатися переконати їх у тому, у що вони не вірять. Це як переконувати, що вітер існує, попри те, що він не має кольору, ми його не бачимо, не знаємо, де він починається, і не можемо його зупинити. Тобто є речі, які існують самі по собі. До них кожен має дійти своєю дорогою і зрозуміти, що є Бог, любов, щастя чи вітер. Ми не завжди можемо їх окреслити, але завжди можемо їх відчути.

Також у житті кожного з нас є моменти, коли ми віримо у щось більше або менше. Ми змінюємо своє уявлення, ставлення, сприйняття і це часто є результатом того, що ми внутрішньо розвиваємося, швидко дорослішаємо, здобуваємо досвід, міняємо кругозір, оточення, ми самі на себе по-іншому дивимося і розуміємо, що наше життя змінюється… Тому хоча б через це треба дати шанс людині прийти самостійно до того, в чому не варто переконувати. І саме «бути поруч» у таких випадках слугує цим невидимим, перманентним переконуванням. Також під час похоронів я завжди кажу людям, які прийшли попрощатися з покійним, що в них є шанс і можливість щось змінити… І треба просто наважитись зробити крок назустріч Богу, і просто прийти до церкви без будь-якого обов’язку, не сподіватися, що щось станеться, а просто прийти. Це потрібно нам самим, адже багато речей у цьому житті треба робити бодай заради себе самого, не заради інших чи обов’язку, але заради власного добра. Бог чекає від нас такого усвідомлення.

Пригадую період, коли було дуже важко: Майдан, анексія Криму, початок війни. Ми спали по чотири-п’ять годин, були дуже виснаженими. В такі моменти хотілося нарікати. Але тоді я просто переключив себе на іншу хвилю розуміння й вирішив, що, коли хочеться нарікати, краще дякувати Богові за те, що ти маєш, нагадувати, що ти потрібен людям. Поєднання капеланства і душпастирства у гарнізонному храмі і усвідомлення того, що церква стала ширшим поняттям – це те, за що я маю дякувати. За роки війни ми зібрали приблизно 24 мільйони гривень, які передали на потреби захисників України. Ці пожертви не лише від парафіян нашого храму, але й від українців, греко-католиків з усього світу. Також ми дбаємо про сім’ї військовослужбовців, які загинули на війні або зникли безвісти, поранені чи отримали серйозні ментальні травми. А ще у Львові на Личаківському кладовищі у кожну останню суботу місяця провадимо спільну молитву з родинами військових, які загинули на війні.

Щоб прочитати продовження розмови перейдіть на Твоє місто

фото Panoramio

Текст – Оксана Левантович

Фото – Олександр Ласкін

tvoemisto.tv

1 коментар

  • Віталій

    Отче Ви справжній священник. Дякуємо за те що Ви робите, то велике діло, щиро захоплююся вашими справами. Дай Боже Вам терпіння та натхнення. Побільше б нам таких людей, ми обов‘язково переможемо.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *