я

«МИ НЕ ВТРУЧАЄМОСЬ У СЛУЖБОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ КОМАНДНОГО СКЛАДУ. АЛЕ БУТИ ДОБРИМ ПОРАДНИКОМ ТА ПОМІЧНИКОМ ОФІЦЕРА — ТО НАША МІСІЯ» – інтерв’ю о. Любомира Яворського, заступника керівника Департаменту військового капеланства ПК УГКЦ

Інтерв′ю отця Любомира Яворського, заступника керівника Департаменту військового капеланства ПК УГКЦ, на шпальтах центрального друкованого органу Міністерства оборони України – газети “Народна армія”.

24 серпня 2018 року військові капелани вперше взяли участь в урочистому параді з нагоди Дня Незалежності України. Своєю безкорисливістю, жертовністю та благодіяннями вони заслужили постати в центрі столиці перед мільйонами глядачів. У програмі святкового заходу вперше лунала спільна молитва за Україну «Отче наш», після якої священики різних конфесій благословили українське військо на захист нашої Батьківщини. Ця особливість свята ще раз засвідчила, що капеланство стає невід’ємною складовою життєдіяльності нашого війська, сильного не лише зброєю, а й своїм духом. Про сьогодення душпастирської служби, зміни, які на неї очікують у законодавчому полі, навчання священиків військовій справі й закордонний досвід капеланства наш кореспондент розмовляв із заступником керівника Департаменту військового капеланства Української греко-католицької церкви Любомиром Яворським

— Отче, через російську агресію відбулася трансформація нашого суспільства, війна змінила українців, армію, ставлення народу до захисників. А які зміни відбулись у царині душпастирства?

— Не помилюсь, якщо зазначу, що зміни відбулися переломні. Українське військове капеланство вступило в так звану третю декаду. Перша позначена 1996 — 2006 роками, коли в усіх церквах були призначені священики зі зв’язків із силовими структурами. Це був ознайомчий період, коли і військові, і священнослужителі приглядались одне до одного, намагалися знайти так звані точки поєднання спільних дій. Точилися дискусії щодо того, якої форми має бути співпраця армії та церкви. Чимало було військових колективів, де до нас ставилися з насторогою або навіть із недовірою. Із 2005 року в церквах почали створювати департаменти, відділи або управління, які мали за мету організацію системної душпастирської служби. Почали з’являтися перші капелани, була створена рада та ухвалена концепція душпастирської опіки, представники семи конфесій підписали меморандум про співпрацю з Міністерством оборони. Вийшла навіть директива № Д-25, де вперше був застосований термін «душпастирська опіка». Проводили міжнародні конференції, круглі столи, вивчали закордонний досвід капеланства — всім цим відзначався другий етап. А початок третього прийшовся на розпалювання Росією війни й став переломним у поширенні та активізації капеланства. Вже не потрібно було нікому нічого доводити — всі добре зрозуміли необхідність душпастирської опіки. Особливо на передовій. До війни в Українській греко-католицькій церкві, наприклад, було 47 військових капеланів, нині ж маємо 170. І потреба зростає. А той перший підрозділ капеланів, який 2014 року вирушив із нашими захисниками на Схід країни, став фундаментом для визнання на державному рівні необхідності душпастирської опіки та підтримки наших бійців. Нинішній етап має стати базою для партнерських відносин церкви та держави. Ці відносини не можуть бути хаотичними або волонтерськими, вони мають бути системними і професійними.

— Яку роль у діяльності військового капеланства відіграв наказ Міністра оборони України № 685 від 14 грудня 2016 року, яким затверджено Положення про службу військового духовенства у Збройних Силах України?

— Цей документ — перший крок до офіційної співпраці армії та церкви. В Положенні прописані завдання, права та обов’язки капелана. Посада священнослужителя ввійшла до класифікатора професій і визначена заробітна платня. А головне, я вважаю, що цей наказ дав можливість капелану офіційно працевлаштуватися в Збройних Силах в ранзі працівника.

— Життя не стоїть на місці, і, вочевидь, крім відомчого наказу, повинен бути якийсь законодавчий акт державного рівня.

— Ви абсолютно праві — повинен бути базовий закон. Навколо цього документа ми «тупцюємо» вже понад два роки. Але прогрес відбувся. На сьогодні представники всіх конфесій разом з експертами в цій галузі розробили проект майбутнього закону «Про військове капеланство». До цієї справи долучилися консультанти з адміністрації Президента України, представники Генерального штабу Збройних Сил та деякі народні депутати. Базовий закон дасть можливість церкві зі своїми священиками здійснити програму військового капеланства так, як це зроблено у Польщі, Німеччині, Канаді, США та інших цивілізованих країнах світу. Церква має свої єпархії, і має бути військова єпархія, яку очолюватиме військовий єпископ. Оскільки церква відокремлена від держави і стосунки вибудовуються на партнерських засадах, держава замовляє у церкви душпастирську опіку, на яку є чималий запит. На сьогодні, на жаль, церква ще не в змозі забезпечити всі військові частини капеланами.

— На якому етапі нині проект закону, що готується?

— У серпні на черговому засіданні Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України відбулось обговорення його основних положень, новацій та етапів втілення. Маємо надію, що наприкінці вересня — на початку жовтня цей законопроект буде зареєстрований у Верховній Раді. Чимало корисного до нього потрапить із чинного вже Положення про службу військового духовенства у Збройних Силах України. Закон дозволить і волонтерське капеланство, тобто душпастирську опіку можуть надавати позаштатні священики. Також проектом передбачено створення міжконфесійного дорадчого органу при Адміністрації Президента України.

— Більшість військових капеланів прагне знань, якими володіє особовий склад тої чи іншої частини. На їхню думку, так їм легше спілкуватися з бійцями, та й авторитет священика підвищується в очах солдатів і офіцерів. Де проходять військову підготовку капелани?

— До початку російської агресії та в перші дні війни спеціальну військову підготовку церква організовувала самостійно. Ми запрошували відповідних фахівців і проводили заняття з безпеки під час перебування на передовій, вивчали вибухонебезпечні предмети, ази саперної справи, загальні навички поводження зі зброєю тощо. Нині ж програму та строк підготовки військових священиків визначає Головне управління морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України із залученням представників церков. Заняття проходять при військових частинах, де капелани вивчають основи військової справи, проходять військово-гуманітарну та військово-психологічну підготовку. Перші такі курси відбулися наприкінці минулого року на Львівщині. А другі пройшли нещодавно на базі Військової академії в Одесі. Для капеланів, які представляли різні релігійні конфесії, були організовані заняття із самозахисту, психології й тактичної медицини. Крім того, цікаві заняття з 20 капеланами-лідерами дев’яти релігійних конфесій провели наші канадські партнери на базі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Зауважу, що Канада має чи не найкращу школу військових капеланів. Свого часу вони передавали свій досвід військовим священикам країн Балтії і навіть Південно-Африканської Республіки. На сьогодні ми маємо домовленість із канадською стороною, що на початку наступного року їхні представники душпастирської службиорганізують для наших штатних і позаштатних капеланів розширені навчальні курси.

— Отче, якщо ми з вами вже торкнулися досвіду канадського військового капеланства, то хотілося б від вас почути про структуру душпастирської служби в цій країні. Наскільки відомо, там її очолює бригадний генерал.

— Відмінність та особливість військового капеланства Канади — це тісна співпраця військових священиків різних релігій і конфесій. За десятки років вони зрозуміли, що лише спільно, позаконфесійно можна допомагати всім, хто потребує, і альтернативи цьому немає. Коли вони одного разу зібралися, щоб визначити, що їх об’єднує і що різнить, то виявилося, що капелани різних конфесій мають великий відсоток спільних поглядів і прагнень. Тоді вони вирішили обрати на певний термін на посаду головного капелана такого священика, який би відпо-відав високим лідерським якостям та був толерантним до всіх конфесій. На сьогодні військове капеланство Канади очолює бригадний генерал Гай Чапдлейн. До речі, влітку минулого року він побував в Україні і позитивно оцінив розвиток душпастирської опіки в українському війську. Гай Чапдлейн висловив свою зацікавленість у співпраці з Україною і пообіцяв клопотати про надання підтримки перед Міністром оборони Канади. Зазначу, що канадський військовий священик першочергово підпорядковується закону держави, і навіть якщо щось не узгоджується з його моральними устоями — згідно із законом має поважати кожну людину. Поважне ставлення — не питання вибору, а законодавча вимога. У канадців капелан — це офіцер, який має духовну освіту рівня магістра і понад два роки стажу за професією. Але, на відміну від інших військовослужбовців, капелани не володіють ніякою зброєю, не мають сили командування і права віддавати накази. Є у них і жінки-капелани.

— Чи підходить така модель українському військовому капеланству?

— У нас інші культура, традиції та ментальність. Нас біда єднає, але в деяких питаннях ми не знаходимо порозуміння. Хоча в Раді у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони у нас головують священики різних конфесій. На сьогодні її очолює владика Михаїл Колтун, керівник Департаменту військового капеланства Української греко-католицької церкви, а секретарем є пастор Василь Хіміч від Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів. Ми добре розуміємо, що наша злагоджена діяльність є основою для продуктивної праці задля миру в Україні, підтримки українського війська та розвитку Служби військового духовенства. Але до об’єднання ми маємо ще дозріти. Канадці до своєї моделі йшли понад 10 років, а ми разом працюємо лише рік.

— Із наданням капеланам офіційного статусу у військових частинах чи не побачили у них офіцери по роботі з особовим складом таку собі альтернативу своїй професії? Адже в епіцентрі уваги і священика, і офіцера є людина та питання національно-патріотичного виховання.

— Не хотів би узагальнювати цю співпрацю, бо все залежить від конкретної людини. Є офіцери по роботі з особовим складом, які чітко бачать різницю в нашій роботі, і є такі, що готові від військового капелана отримувати доповіді і ледь не розглядають його як свою «бойову одиницю». У нас дуже ясно прописані обов’язки, і ми намагаємося бути рівними як до офіцерів, так і до солдатів та сержантів. Капелан не має у військовій частині начальників, і йому ніхто не підпорядковується. Але він чесно може сказати в обличчя будь-кому про недотримання моралі, вживання алкоголю або зробити зауваження тим, хто лихословить. Не нами, священнослужителями, підмічено, що з приходом капелана у військовий колектив відбувається поступове очищення від багатьох негативних звичок. Ми не втручаємось у службову діяльність командного складу. Але бути добрим порадником та помічником командира — то наша місія. Пригадую розмову з Героєм України майором Ігорем Герасименком, у підрозділ якого розподілили капелана. Офіцер спочатку не знав, що з ним робити. Але коли побачив, як капелан почав працювати з «аватарами», і коли той багатьох відлучив від оковитої, повірив у чудодійне слово священика, в його можливості. «В мене відпала головна проблема, і я отримав спокій», — признався мені Герасименко.

— А чи бувають порушники серед капеланів?

— На жаль, бувають. Якось мені надійшов сигнал про одного капелана, який наважився прикластися до чарки. Йому було повідомлено про відкликання з військової частини. Він дуже переживав, просив пробачити і запевнив, що такого не повториться. Душпастирська рада повірила йому, і він провів свою ротацію без зауважень і багато зробив корисного для військового колективу.

— Відомо чимало фактів про благодійність військових капеланів, їхнє сприяння реабілітації наших поранених бійців заслуговує найвищої оцінки. Однак і самі вони часто-густо перебувають під обстрілами, отримують поранення і травми, стають свідками смертей наших захисників. Чи існує для капеланів якийсь соціальний пакет, і як проходять вони реабілітацію?

— Так, дійсно є капелани, які отримали в районі бойових дій поранення, стали людьми з інвалідністю. Знаю про випадок, коли під час обстрілу священик невдало стрибнув в окоп і пошкодив хребет. Інший отримав осколкове поранення, і його не взяли з іншими бійцями на борт евакуаційного гелікоптера, тому що він не військовий. Доводилося викликати таксі і супроводжувати його до шпиталю. Коли опиняєшся свідком таких випадків, стаєш більш чутливим до проблем своїх колег. Найкраща реабілітація для капеланів, які побували на війні, — це спілкування зі своїми рідними, друзями та однодумцями. Для нас головне — не залишати їх наодинці. Соціальний пакет, як і статус військового капелана на передовій, — то проблемне питання. Соромно про це говорити, але мусимо. Капелан, який у районі бойових дій із 2014 року, сумлінно виконує свої обов’язки, чимало зробив добра нашим захисникам, а він не може харчуватися у військовій частині. Чи справедливо це? Інша проблема — проживання капеланів. На передовій він може мешкати з бійцями в наметі чи бліндажі. У прифронтовому містечку мусить винаймати житло за 3 тисячі гривень при заробітній платні в 6,5 тисяч.

— Неодноразово доводилося чути від ваших колег, що військовий капелан незалежно від того, яку церкву він представляє, є духовним наставником для бійців різного віросповідання.

— Наведу такий приклад. Це було під час виходу наших частин з-під Дебальцевого. Я приїхав до одного з підрозділів, який із втратами залишив свої позиції. Дуже складна була ситуація в психологічному плані, бійці були пригнічені. Вони обступили мене, і в нас відбувалася бесіда. Раптом мене перебив один із мобілізованих і каже: «Отче, ви так все гарно розказуєте, звертаючись до християн. А я мусульманин, і як мені бути?» Брате, кажу, милий, яка різниця, якого ми всі віросповідання. Ми однаково любимо Україну і хочемо жити в мирі. І я знайшов для нього такі слова любові і добра, після яких він витягнув із нагрудної кишені вервицю з хрестиком, які ми колись роздавали нашим хлопцям, і каже: «То Бог один для всіх нас». Я обійняв його, а потім була молитва, в якій узяв участь і мобілізований мусульманин. Якщо в колективі є хоча б один боєць іншого віросповідання, то важливо, щоб він не залишався поза увагою душпастирської опіки.

— Коли на передових позиціях спокійно, капелан може поспілкуватися з хлопцями, щось порадити, відповісти на їхні запитання, долучитися до їхніх буденних справ. А коли йде обстріл, свистять міни, де місце капелана?

— Під час запеклого бою священик не буде стояти осторонь і молитися. Він відкладає Біблію і береться допомагати медикам рятувати поранених. Ми також пройшли чудові тренінги з тактичної медицини і готові надати допомогу. Відправляючи Ростислава Височана капеланом у Краматорськ, ми сподівалися, що там буде більш-менш спокійно. В нього на той час дружина була вагітна, і ми хотіли, щоб у неї менше було переживань. А вже на другий день — 10 лютого 2015 року — Краматорськ обстріляли з «Градів». І йому довелося разом із медиками надавати допомогу багатьом пораненим, на жаль, одному військовому закрити очі і зробити священне помазання. Загалом отець Ростислав провів у зоні бойових дій кілька ротацій. Кожна така поїздка включала й волонтерську місію священика допомоги українським воїнам. Він особисто придбав для наших хлопців 35 бронежилетів. І не даремно в минулому році йому було присуджено Премію Кабінету Міністрів за особливі досягнення молоді у розбудові України. Капелан Тарас Коцюба, якого відзначено орденом «Народний Герой України», загалом провів у районі бойових дій понад 300 діб. А хіба не заслуговує на повагу монахиня сестра Симеона, яка служить військово-медичним капеланом у прифронтовому шпиталі? Щодня черниця спілкується з десятками поранених і отримує навіть дзвінки від військових із передової. Її дві вищих освіти — психолога та богослова — допомагають загоювати душевні рани й підтримувати дух наших хлопців. Тільки вона змогла знайти потрібні слова й утішити наших бійців, яких кастрував уролог-нелюд із Донецька. В арміях країн НАТО під час бойової операції капелани перебувають на базах, у місцях дислокації і працюють із військовими, коли вони повертаються з виконання завдань. Наші ж священики рвуться на передову, хочуть бути поруч із бійцями. Тому й потрапляють під кулі та осколки від снарядів. Кавалер ордена «Народний Герой України» капелан Іван Ісаєвич, який виховує 19 діток-сиріт із вадами здоров’я, двічі був поранений у районі бойових дій. Він і зараз на передовій. І не втомлюється повторювати:«Я там, де вирішується доля України».

Інтерв’ю провів Олександр ТЕРЕВЕРКО

mil.gov.ua

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *