328398

Настав час повернути Збройним силам функцію школи життя. Для чого армії капелани?

Капелани у війську не лише для сповіді військовослужбовців чи, як вважають, підтримки бойового духу. Військові священики мають набагато ширші функції і беруть участь у житті підрозділу на всіх його етапах. Як змінилася потреба у душпастирській опіці з початком війни, чому капелани потрібні війську не лише під час бойових дій та в якому моральному стані українська армія зараз – про все це в інтерв’ю 112.ua розповів Андрій Зелінський – штатний капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти

Історія душпастирської опіки у ЗСУ розпочалася задовго до збройного конфлікту на сході України. На різних етапах розвитку українського війська по-різному формулювався цей запит і водночас з’являлися різні бюрократичні перешкоди. Зокрема, скажімо, однією з таких перешкод, до якої тривалий час вдавалися, була стаття Конституції, що говорить про відокремлення церкви від держави. Слід зазначити, що така норма є в усіх демократичних країнах, і це ніколи не перешкоджало Сполученим Штатам Америки створити інститут капеланства з моменту створення самої держави (це, до речі, один із найстаріших інститутів військового капеланства – йому понад 200 років).

Щодо ЗС України, то з часів проголошення незалежності на рівні військового командування видавалися нормативні акти, які могли б якось легалізувати працю священнослужителів якщо не на офіційному рівні, то хоча би на волонтерських засадах. Однією з перших системних спроб була діяльність капеланів у Львівському військовому інституті Сухопутних військ. Там вона розпочалася на початку 2000-х років і згодом набула системного виміру, почав роботу гурт молодих капеланів з отцем Степаном Сусом. Саме там у 2006 році своє капеланське служіння розпочав Андрій Зелінський, сьогодні штатний капелан 36-ої окремої бригади морської піхоти. Як змінилася потреба у душпастирській опіці військовослужбовців за його 11 років військового капеланства, чому капелани потрібні війську не лише під час війни та в якому моральному стані українська армія зараз – про все це отець Андрій розповів у інтерв’ю 112.ua.

***

Звісно, особлива увага до необхідності задоволення духовних потреб військовослужбовців з’являється з початком російської збройної агресії. Тоді представники церков, точно так, як представники громадянського суспільства, волонтери, намагалися якось долучитися до найважливішого елементу в обороні держави – до духу самого військового; всім хотілося бути максимально ефективними. Спершу священнослужителі виїжджають на передову хаотично, без будь-яких регулювань. І постає питання: а як же легалізувати участь священнослужителя у житті військового колективу? В червні 2014-го і я вирушаю в зону бойових дій. Оскільки я тривалий час вже працював зі Збройними силами, тому й попросив, щоб мене відправили саме до Збройних сил і щоб це була передова. На той час бої точилися на околицях Слов’янська, і мені довелося стати першим капеланом при штабі АТО (штаб АТО зараз звучить дуже гордо, а на той час це були війська, зосереджені під Слов’янськом), тому капеланське служіння мало характер виїздів на блокпости чи вже безпосередньо діяльності у величезному таборі.

Чи можна говорити про певну зміну фокусу в психологічних потребах – до війни, в перші роки війни і зараз, коли все більш-менш налагоджено і структуровано в армії?

Більшість з тих, хто зараз себе ідентифікує як військові капелани, – це люди, які ввійшли у галузь військового душпастирства з початком війни. Від 14 грудня 2016 року діє наказ №685 міністра оборони, яким вводиться в дію Положення про службу військового духовенства, отже більшість священнослужителів познайомилися з військом уже в окопах та полях. Це зовсім інший фокус, оскільки йдеться про підтримку бойового духу, про захист людяності військовослужбовця тими інструментами, які має священнослужитель (Слово Боже і святі таїнства, сповіді чи просто індивідуальні бесіди про цінності за умов радикальної загрози).

Зі створенням бригади морської піхоти близько двох років тому я розпочинаю свою подорож до “країни морпіхів” починаючи з Широкиного і згодом зосередив свою душпастирську діяльність власне в підрозділах морської піхоти. Відтак коли з’явилася можливість організувати капеланське служіння на офіційному рівні, я став першим штатним капеланом 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Капеланство у ЗСУ формувалося поетапно. Різні періоди вимагали відповідних зусиль. Якщо ми говоримо про роки безпосередньо перед початком бойових дій в Україні, на жаль, офіційно і в Міністерстві оборони, і в Генштабі надавали очевидну перевагу одній конфесії (УПЦ Московського патріархату) і всіляко намагалися обмежити інші. Після Революції Гідності ситуація дещо змінюється і з’являються ширші можливості також і для інших конфесій.

Час перебігу війни я поділяю на три етапи, які створювали свої вимоги та виклики. Перший етап – дуже хаотичний, час, коли важко контролювати будь-що. Особовий склад – мобілізовані та добровольці з високим рівнем мотивації. Але це час серйозних втрат. Другий етап – чергові хвилі мобілізації. Це, мабуть, найважчий з етапів: з’являється безліч соціальних питань, забезпечення, війна затягується і відповідно виникають питання мотивації. Це все впливає і на духовний стан військовослужбовців – мобілізація демонструє якість українського суспільства.

Ну і третім етапом я вважаю час, коли у зоні бойових дій залишаються лише професійні військові контрактної служби. Однозначно вже йдеться про людей, які зробили добровільний свідомий вибір, в більшості випадків це професіонали своєї справи. Відтак говоримо про цілком інший рівень мотивації, психологічної стійкості. Тому на кожному з цих етапів для капелана свої виклики і завдання. У першому – це здійснення душпастирської опіки за умов реальних бойових дій, у дуже зраненому тілі армії. Другий етап – це питання соціального і мотиваційного захисту. І третій – це ціннісний етап, те, до чого покликане професійне капеланство. Адже йдеться не про формат кризового менеджменту (війна – давайте створимо капеланів), а про державний інститут, який існує не лише під час війни.

Саме тому Головне управління морально-психологічного забезпечення ГШ ЗСУ, орган, який безпосередньо відповідальний за реалізацію капеланського служіння у війську, пропонує програму підготовки штатних капеланів спільно із канадськими колегами. Це курси з кількох етапів. Перший етап відбувся у листопаді 2017 року на базі Національної академії Сухопутних військ у Львові, де йшлось про ази військової культури – це лекції з основ військового зв’язку, захисту від зброї масового ураження, основ військової психології, правових засад військової служби тощо.

Поясніть, що таке “штатний капелан”? Він військовослужбовець чи працівник ЗСУ?

Є багато моделей військового капеланства, дві основні – це капелан-військовослужбовець і капелан – цивільний працівник Збройних сил. Модель, яку використовує Україна, – це штатний цивільний працівник Збройних сил. Як на мене, це одна з найбільш ефективних моделей, враховуючи те, що ми живемо у пострадянському суспільстві й для армії присутність священика – це все ж таки новина, тому необхідно створити умови, які забезпечать ефективність служіння капелана. Уважаю, що статус військовослужбовця сьогодні все ще загрожує найголовнішому – самій місії військового капелана в українському війську, значно обмежує його діяльність і перетворює на заручника армійської бюрократії; робить його частиною системи суворої субординації, що позбавляє священика необхідного для його місії універсалізму: капелан – той самий для рядового і для генерала.

“Положення про службу військового духовенства” та наказ МОУ №685 – основні нормативні акти, але насправді цього замало, щоб передбачити усі питання, зокрема соціального захисту капеланів, які перебувають у зоні бойових дій, і ціла низка конкретних запитань, які потребують більшого, аніж просто положення. Зараз на розгляді парламенту лежить кілька законопроектів про військове капеланство.

Хто відповідає за забезпечення капелана одягом, літературою?

Капелана делегує церква, релігійна спільнота. До церкви – за посередництвом МОУ та ГУ МПЗ ГШ – звертається командування підрозділу з проханням надати їм представника їхньої конфесії для здійснення задоволення духовних потреб. Ми живемо у поліконфесійній державі, це так само представлено і у війську. Є велика кількість людей різних віросповідань, є люди, які не відносять себе до жодного з них, але завдання капелана не зменшується, його завдання – це турбота про духовний стан військовослужбовців та членів їхніх родин. Здійснювати богослужіння чи таїнства я, як капелан, можу лише у рамках своїх компетентностей, визначених церквою, яка мене делегує і несе за мене відповідальність перед ЗСУ, та чинних норм українського законодавства.

Службу військового капелана можна розділити на три групи функціональних обов’язків. Це душпастирська опіка, яка передбачає богослужіння, молитви, святі таїнства. Це соціальне служіння, яке включає турботу соціального характеру, що дозволяє подолати чи запобігти посттравматичному стресовому розладу, посприяти реабілітації військовослужбовців, потурбуватися про членів їхніх родин, про вдів, сиріт. Третій – культурно-просвітницький вимір. Це спілкування з військовим колективом на теми ціннісної, патріотичної формації. Суворо заборонена будь-яка дискримінація або прозелітизм, тобто заманювання до власної конфесії. Капелан має бути в цьому випадку дуже нейтральним – він для усіх. Перед початком публічного спілкування з особовим складом я завжди зазначаю, що якщо хтось має потребу в духовному супроводі й опіці від представників іншого віросповідання, мусульманина чи іудея, ви маєте право про це мені повідомити, і моє завдання – знайти для вас людину, котра про це потурбується належним чином.

Чи має право капелан застосовувати зброю, зокрема при загрозі власному життю?

У тому ж “Положенні про службу військового духовенства” дуже чітко прописано, що військовим капеланам забороняється використання зброї.

Які передбачені санкції, якщо його помітять зі зброєю?

Церква, яка його делегує, повинна його відкликати у разі використання ним зброї. Священики у нас цивільні, навіть у зоні бойових дій, вони не мають права носити зброю, тому на передовій, коли цього вимагають обставини, вони повинні бути забезпечені озброєним супроводом. Це, принаймні, передбачено у законопроектах про військове капеланство.

На різних етапах війни, очевидно, розуміння військовими своєї належності до армії, самоідентифікація відрізнялися. Як змінилося це усвідомлення на рівні “яка моя роль в армії, що я вирішую, наскільки я ефективний” і якою мірою це важливо?

Коли ми говоримо про професійну армію, ми говоримо про більше ніж просто виконання певних функціональних службових обов’язків. Я часто диференціюю: військовослужбовець – особа, що виконує умови контракту та вимоги закону, а воїн – це людська сутність, тип характеру, певна особиста філософія військовослужбовця. Перший дуже слабкий в умовах певної соціально-політичної турбулентності, другий – це людина цінностей, норм, традицій, які озброюють його внутрішньо, духовно, психологічно. Скажімо, коли військовослужбовець вирушає у зону бойових дій, там він переживає серйозний особистий ціннісний “бум”, усвідомлює власну значущість, тому що виконує важливі завдання, жертвує найдорожчим. Коли ж згодом повертається в мирне повсякдення, він переживає кризу “втрати”, один із факторів серйозного стресу, який зрештою може привести до розвитку посттравматичного стресового розладу. Тут він всього лиш один із сорока мільйонів громадян. Він відчуває внутрішню особистісну девальвацію, знецінення, бо там він був дуже важливий, а тут це все якось зникає. Така порожнеча болить і вимагає компенсацій. Військовослужбовець, який їде з уже сформованою ціннісною складовою, з власною військовою ідентичністю – коли він знає, що він таки воїн, що його завдання жити заради перемоги, що його ціль постійно перемагати себе, життєві обставини і ворога, – після повернення із зони бойових дій продовжує важливу для нього боротьбу за себе та свою країну у власному бізнесі, в освіті, в особистому житті; життя триває.

Капелан 36 ОБрМП Андрій Зелінський
(c) 112.ua / Ірина Сампан

Йдеться про певну ціннісну філософію. Військовий капелан у цьому плані може допомогти людині у військовому однострої побачити глибший сенс у тому, що відбувається. Настав час повернути Збройним силам функцію школи життя, адже армії властиво виховувати людину, гартувати її волю, характер для того, щоб вона могла виконувати завдання не лише на лінії зіткнення, а й для того, щоб вона залишалася людиною, якісним громадянином. Національно-патріотичне виховання – це дуже важлива складова цього процесу, але його замало, спершу має бути чітко сформований характер, особистість. А про цей “особистісний” вимір військовослужбовця упродовж років незалежності думали недостатньо. Щоправда, навіть у радянські часи цьому приділялася значна увага, армія була одним із інститутів інтеграції у ширше суспільство. Люди, які приїжджали з віддалених регіонів країни, саме через армію потрапляли в соціум, ставали якісними громадянами. Це те, про що ми маємо говорити сьогодні, коли нам стала очевидною необхідність людей, здатних брати на себе відповідальність за своє життя і за життя своєї країни. І армія – один з інститутів, який може повернути нам цих відповідальних громадян.

Нещодавно Матіос шокував кількістю небойових втрат за час АТО – 10 тис. Правда це чи ні, не вдалося з’ясувати, оскільки ця інформація службова, як повідомили в Генштабі. Але небойові втрати є й зараз. Про що це свідчить?

Це нам багато каже про якість українського сучасного суспільства. Це не питання до армії, а питання до українського суспільства. Через хвилі мобілізації багато із наших суспільних недуг вразили організм війська, його тіло і душу. Відтак питання ширше – що робити із суспільством? І повертаємося до попереднього питання – знову ж таки ціннісне формування особистості. Ми живемо в епоху пострадянського суспільства, для якого характерна дуже слабка людина, яка не звикла брати відповідальність за власне життя, щось творити, людина, яка чекає, поки за неї хтось щось зробить, і всі свої слабкості і дефіцити вона екстраполює на інститут держави, саме держава повинна про неї подбати. Зокрема це притаманне і для військового середовища, і тому тут усі чекають, що якась держава має дати якийсь сигнал до дії. Однак країна – це ми, Збройні сили України – це ми. І людей з такою свідомістю нам дуже і дуже бракує, зокрема в офіцерському корпусі. Молоде покоління приходить, але я ще раз повторюю: ціннісне формування особистості – це не лише національно-патріотичне виховання, необхідні також механізми, що дозволять сформувати стійку особистість, яка здатна брати відповідальність і за своє життя, і за державу.

Постійний фізичний, емоційний та інтелектуальний розвиток на основі цінностей – необхідна складова системи виховання у ЗСУ. Це те, що допоможе запобігти і залагодити конфлікти, що вже є.

Між рядовим, сержантсько-старшинським корпусом і офіцерським певна прірва чи принаймні напруженість у стосунках: рядовий склад упевнений, що всю роботу виконує він, а офіцери тільки зірочки отримують. Чи природній цей процес, чи це такий залишок зверхності від радянського минулого? Чи мотивує це сержанта стати офіцером, чи навпаки збільшує між ними цю прірву?

Мені здається, що в сучасній українській військовій культурі звання – це все ще ознака швидше статусу, аніж компетентності та заслуги. Саме тому доволі часто у свідомості військовослужбовців воно не пов’язане з поняттям відповідальності. А це – найглибший етичний вимір військового звання. Відповідальність за довірених підлеглих, відповідальність за ефективне виконання визначених завдань, відповідальність за свій обов’язок, за власну гідність і воїнську честь, за власне сумління – ось що має лежати в основі чергового військового звання. Не кажучи вже про питання професійної компетентності, набутої з роками служби. Гадаю, що коли в нашому розумінні військового звання акцент зміститься в напрямку заслуги та відповідальності, а не винагороди чи статусу, то поміж військовослужбовцями різних рівнів зникнуть пов’язані з цим непорозуміння. А ще – питання ідентичності. Про це ми теж якось не багато говоримо. Якщо для когось “бути воїном” – життєве покликання, суть його особистості, то він з гідністю виконує свій обов’язок і на рівні рядового і сміливо може цим пишатися.

 
Facebook Аліна Комарова 
Жінка в армії. Якою ви бачите роботу в становленні жінки-воїна, і паралельно з соціальною дискримінацією (заборонені посади, професії тощо) які ви бачите до цього моральні перепони?

Радикально нові виклики вимагають від нас радикально нового війська, а суспільство за таким темпом трансформацій не встигає. Це природно. Звідси й розрив у розумінні та ставленні до ролі жінки у війську. Нам слід підготувати ширший загал українського суспільства до образу жінки-воїна, для того аби успішно здійснити інституційну інтеграцію жінок до Збройних сил. На це піде час. Наша культура потребує сьогодні більше якісних прикладів жінок-воїнів та ширшої до них уваги. Інакше ризикуємо залишитися з однією з двох крайнощів: або з жінкою, в якій залишився лише воїн, або ж – лише жінка.

Як ви вважаєте, чого ніколи не можна говорити військовослужбовцю (воїну)?

Цілком не сприймаю притаманне нашому суспільству ставлення до військових як до “наших хлопчиків”. Доводилося бути свідком, коли волонтери (глибоко переконаний, що з найблагіших намірів) зверталися до військовослужбовців, розташованих у пункті постійної дислокації, не у зоні бойових дій, словами типу “бажаємо вам, щоб усе швидше закінчилося і ви швидше повернулися додому”. Що має закінчитися? Куди повертатися? Мова йде про професійних військових! Не можна людей жаліти за те, що вони живуть своє життя у спосіб, який найбільше відповідає їхньому внутрішньому стану, особистим переконанням, покликанню. Воїна взагалі не можна жаліти, в нього слід вірити! Його необхідно поважати і ним слід пишатися так, щоб він це відчував. Жаль його знищить, зруйнує в ньому впевненість у собі, понівечить його ідентичність, що захищає духовний і психічний добробут.

Розмову вела Ірина Сампан

Фото: Facebook о.Андрія Зелінського

ua.112.ua

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *