kanada-kapelany2

Кілька неофіційних думок про офіційне “запровадження”. Отець Андрій Зелінський

Обмін досвідом – досвід корисний: інколи дозволяє краще зрозуміти, що нам не лише є чого навчатися, але й чим пишатися та чому навчати! Умозаключення, що стало результатом тритижневого офіційного візиту до колег-побратимів капеланів Збройних Сил Канади…

Стосовно державного інституту військового капеланства в українському суспільстві упродовж трьох останніх років говорили чимало. Найголосніше – ті, хто мають обмежений досвід і знання у сфері забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Як правило, позиції щодо інституціоналізації духовного служіння в лавах Збройних сил, які побутують сьогодні в українському суспільстві, можна розділити на два основні табори: перший – партія ім. Радянського Союзу, до якої входять велика кількість представників вищого рівня військового командування країни “родом из СССР”, а відтак не зовсім розуміючих, що таке військове капеланство і навіщо воно війську взагалі потрібне. Щоправда, вони регулярно декларують прогрес у процесі офіційного запровадження інституту військового духовенства у відповідь на гучні та легітимні вимоги вищого політичного керівництва держави. Дуже легко, однак, помітити брак не лише рішучості з їхнього боку, але, в першу чергу, розуміння самого феномену. Гальмують. Їхню недолугість компенсують своїми стараннями військові чиновники нижчого рівня, на долю яких власне й випало інституціоналізувати службу військового духовенства. Це – герої свого часу: за умов легітимних вимог від самого очільника держави, Верховного головнокомандувача ЗСУ, та легітимних запитів від українського суспільства, їм доводиться конструювати державний інститут в контексті повного нерозуміння сутності військового капеланства з боку своїх прямих генералів-начальників.

З протилежного ж боку ідеологічного спектру позиціонують себе ті, які доволі легко готові спростити інституційну сутність військового капеланства, вимагаючи негайного та всеохоплюючого, глобального за масштабами та універсального за значенням, “запровадження”. Запровадимо – мовляв – і все у нас буде гаразд: один підпис – і новий світанок, хіліастична ера всеохоплюючого та спасительного благоденствія! До цієї партії, як правило, належать ті, хто у капеланство потрапили з початком бойових дій на Сході України. Для них воно має один вимір і єдине обличчя – обличчя війни. Щедрі та віддані своєму служінню, вони готові не вилазити з окопів, духовно – а доволі часто й матеріально – підтримуючи українського воїна. Щоправда, їхня харизма доволі часто не дозволяє обмежити себе будь-якими формами інституційного дизайну. Як не вдається це також і тим, у кого достатньо досвіду, але кому бракує базового розуміння механізмів функціонування державних інститутів, включно з інституціоналізованим “офіційним” капеланством. Суспільний запит є, політична воля також, як і відповідні напрацювання механізмів запровадження офіційного державного інституту військового капеланства. Як на мене, бракує лише розуміння самої сутності запроваджуваного з боку тих, хто його зібрався “запроваджувати”. А звідсіля й нові загрози суспільного масштабу.

Одним із ключових викликів постреволюційного періоду в Україні залишається необхідність витримати курс на демократизацію суспільства в контексті військової агресії проти державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, що вимагають секюритизації державних інститутів, а відтак зазіхають на права та свободи громадян. Неминуче, однією з таких загроз є “руськомірська” за своєю сутністю тенденція не до об’єднання, а до “одержавлення” Церкви в Україні. Чи не виникає у такому випадку загроза завершення нашої сьогоднішньої боротьби “русским миром” під українським прапором? Це тоді, коли богослуження у храмах ведуться українською, але церква стає інструментом політичної ідеології та державної політики, замість того, аби залишатися механізмом ціннісного виховання та духовного оздоровлення людини та суспільства, що згодом сприяє ефективному функціонуванню й самих державних інститутів. Служба військового духовенства – це саме той вимір, де Церква й держава стають надзвичайно близькими одна до одної – небезпечно близькими. Небезпека ж полягає у тім, що душпастир ризикує стати ідеологічним рупором політичної влади, а не захисником універсальних духовних цінностей, що формують у військовослужбовця особистий характер і глибоке усвідомлення морального обов’язку перед народом, на вірність якому складав присягу.

Спостерігаючи зблизька за досвідом капеланського служіння у Збройних Силах Канади, яке являє собою модель максимальної інтеграції духовенства у військові структури, зауважив, що, коли кажуть “капелан” у Канаді, розуміють посаду, чітко регульований інституційними інструкціями службовий обов’язок. Коли ж в сучасному українському культурному контексті кажемо “капелан”, розуміємо, в першу чергу, відносини, що базуються на системі цінностей. Як зберегти рівновагу між інституційним виміром капеланства та його харизматичною, духовною складовою – одне з важливих запитань сьогодення, що неминуче провокуватиме чимало непорозумінь з перших днів інституційно оформленого майбутнього. Я за цінності і боюся клерикальної бюрократії у державних інститутах…

На мою думку, пріоритетними сьогодні для ефективного функціонування інституту капеланства в ЗСУ залишаються: 1)ціннісні особистості – вірні захисники особистісної цілісності військовослужбовця, його духовні друзі та побратими; 2)професійний вишкіл кандидатів до капеланського служіння – інтеріоризація духовних цінностей та інституційних норм; 3)випрацювання механізмів колективного (з метою уникання конфесійної монополії в поліконфесійному суспільстві) прийняття рішень стосовно забезпечення духовних потреб військовослужбовців представниками різних релігійних деномінацій, які не несуть загрози національній безпеці та особистій безпеці військовослужбовця, не загрожують його ідентичності захисника українського народу; 4) де-ідеологізація капеланського служіння.

Викликів у нас сьогодні чимало! Питань також багато. Як свого часу їх не бракувало й канадським військовим і духовенству канадських церков. Сьогодні капеланство в Канаді працює. Для нас пріоритетною вважаю не стільки боротьбу за інституціоналізацію, скільки онтологічний статус інституціоналізованого – аби було що “запроваджувати”. І вкотре раджу усім зацікавлених запитати себе: Чи не стануть сьогоднішні капеланами завтрашніми політруками? Чи в контексті поліконфесійного суспільства нам вдасться виробити механізми колективного прийняття рішень у сфері забезпечення духовних потреб військовослужбовців? Чи зможемо інституціоналізувати харизму, не позбавляючи її терапевтичних властивостей? Чи зуміємо зберегти у фокусі уваги капеланського служіння найцінніший ресурс і найбільший скарб ЗСУ – неушкоджену людяність людини у військовому однострої?

Як там кажуть: підпишемо – побачимо. А поки – Слава Україні! та щира вдячність тим, хто сьогодні вірно здійснює своє служіння, залишаючись на фронті та в тилу завжди поруч із своїм військовим побратимом, вірно дбаючи про його духовну силу та особистісну цілісність, про захист і неушкодженність його людяності!!!

отець Андрій Зелінський, ТІ, військовий капелан УГКЦ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *