32580647

Про ненасильницьке спілкування у праці з неповнолітніми в’язнями від волонтерки Червоного Хреста

16 травня. Я вдома, ми відпрацювали заняття в СІЗО. Все добре і я втомилася. Є надія, є багато подяки моїм учителям (Наталі Карпенко, Гагіт Ліфшиц, Карлу Плеснеру), є більше ясності, що робити далі. Потрібна гуманітарна допомога. Це якщо коротко.
Якщо довше, то десь так (імена дітей звичайно змінені):
Ми довго зволікали. Робота в тюрмах історично близька волонтерам руху Червоного Хреста. Особисто я нічого не знала про таку роботу в Україні, але взимку 2018 року наші волонтери у Києві підняли таке питання і поставив собі завдання почати працювати на допомогу й підтримку підлітків, які утримуються в Лук’янівському слідчому ізоляторі, мам з маленькими дітками, які там народилися або перебувають з мамами.
Зима пройшла в спробах зібрати волонтерів, які підтримають цю тему, збору даних для оформлення та узгодження документів в СІЗО. В середині весни ми змогли також зустрітися з отцем Костянтином Пантелеєм, який служить як душпастир у пенітенціарній системі багато років. Він сказав, що навіть просто наша присутність там, в місці несвободи, немов дає кисень людям. Просто наше перебування там. Ми почали серйозно думати про програму занять. За основу вирішили брати ненасильницьке спілкування, моя наука стала в нагоді.
І ось сьогодні провели перше заняття з хлопцями. 5 хлопчаків, одна дівчинка. взагалі їх 7 хлопчиків, але 2-є були на судах. Нас четверо… А там своє життя за правилами в’язниці. Вони її пристосовують, а вона їх. Тобто там в’язниця, тут ні в кого не повинно бути ілюзій. Але там є місце моральним нормам і допомозі. Принаймні з нашого боку. Це видно в усьому – в поглядах, в тому як вітаються, як показують своє господарство…
Вранці сьогодні чекала дівчат перед СІЗО. Літо, хоч травень, а все у пусі… СІЗО живе своїм життям і нічого поки не знає про мене, про нас, волонтерів Червоного Хреста ..
квапливо кудись біжать чоловіки в костюмах з шкіряними портфелями – я розповідаю собі, що це, напевно, юристи та адвокати. Розгублена жінка похилого віку намагається дізнатися, де тепер приймають передачі, кудись перенесли… – немає, я не знаю. Відкриваються-закриваються для машин величезні ворота, над ними колючий дріт, там видно людей в одностроях… будка, там десь собака. Збираються наші… приїхав отець Костянтин, починаємо проходити. Документи – проходь, двері закривай, по троє, решта чекають, документи-проходь. Ми всередині, поки ще на вулиці, йдемо. Усі роблять спокійно свою роботу, з нами усі вітаються, іноді першими, якщо зазівався, пропускають показують, пояснюють. Свій світ. Внутрішній двір залитий сонцем, коти, йде ремонт. Заходимо занести гуманітарні (ред.) речі, що привіз о. Костянтин, на склад. У СІЗО зараз є мама, яка сидить із зовсім маленьким дитятком. Заглянули привітатися. Нічого про них ще не знаю. Але психолог каже, що допомога потрібна… і їй і є ще кілька жінок, що ось-ось будуть мамами. Діти разом з мамами, їх не разлучають… про решту можу поки лише припускати – як це, ростити малюка в СІЗО. Потрібні меблі, полички, столики… все потрібно… Ідемо далі. А дівчинку приводити до вас на заняття? – У вас є дівчинка?!, Так, звичайно! ..
Нарешті, дістаємося до хлопців. Уже чекають і кімната залита сонцем, у вікна через ґрати летить пух, у Соні алергія на нього і ми закриваємо вікно… стоїмо, всміхаємося… слава Богу, якось відразу так склалося, що ми проскакуємо швидко цю страшну прірву “де ви, а де ми “.
Починаємо дружньо облаштовувати кімнату, щоб усім присісти, готуємося, метушимося, запитуємо у хлопців якісь побутові питання.
Заняття… очі… я бачу їхні запитання в них, кажу собі, що в них “хто ви? Навіщо тут? Чим відрізняєтеся від інших?” .. почали позіхати – все бачу, говорю і паралельно думаю: нудно або так розслаблено ? захист від “ти близько підходиш, але я не боюся” або “вікно закрите-літо-мало повітря”. Поруч наші волонтери, їх очі теж кажуть – “все нормально, нам теж хвилювання, але ми поруч”. Йдемо далі… наша Марина організувала чай … йдемо за програмою… працює! … все працює! … спілкування… ненасілля … конфлікти … ненасильницьке спілкування… почуття… потреби Соня говорить, що є ще й цінності! Чула б її Ірмтауд Каушат, цю дівчинку-підлітка). Більше години… треба згортати заняття, дітям готуватися до школи … і ось наші м’ячики чудові знадобилися (Зоя, спасибі! Треба не забути тобі сказати робити їх щільніше – хлопці їх тримають в руках, не випускають і нитки розтягуються). Все, пора підбивати підсумок на сьогодні… домовляємося, що буде наступного разу. Хлопці уходять… підбадьорюють, дякують, деякі боязко підходять, простягають руку потиснути…
Ну і ми йдемо. Підемо за ворота. ще не додому. Нам треба трохи побути разом.
Перекладено з російської
Пенітенціарне душпастирство УГКЦ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *