otec_vasul_ivanuk_b

«Сім’я в солдата на першому місці», – о. Василь Іванюк, військовий капелан

Як плекався сепаратизм і починався збройний конфлікт на Сході України, хто завадив терористам реалізувати плани й чого найбільше бояться українські вояки — про це розповів Тижню військовий капелан, парох краматорського храму Св. пророка Іллі, директор «Карітас Краматорськ» о. Василь Іванюк.

На Донбасі він давно свій, хоч народився на Львівщині. Мешкає і працює на Сході більш ніж 25 років. Встиг заснувати чимало громад, збудувати не один храм. Коли починалася війна, мало не втрапив у лапи терористам, дивом уникнув розстрілу. Нині його радо зустрічають на передовій та в сірій зоні, від початку війни він возить туди допомогу, опікується вояками, біженцями, допомагає відбудовувати зруйновані помешкання. Паралельно знаходить час обслуговувати п’ять парафій і служити капеланом.

Роздвоїтись у дітях. Син якраз відслужив півроку в армії, як почався Майдан. Подзвонив і каже: «Вирішив залишитись у війську». Я спитав: «Ти знаєш, що вас можуть кинути на придушення Майдану?»  — «Я це розумію». «А як буде команда стріляти?» — питаю. «Буде команда — стрілятиму». Я був шокований, кажу: «Як?» — «Ну я ж давав присягу на вірність народу України, а не якійсь окремій людині. Кинуть на Майдан — піду подивлюся, що до чого, зате в мене буде в руках зброя».

Другий син учиться на третьому курсі семінарії. Так вийшло, що один син пішов по військовій лінії (я служив в армії), а другий — по священицькій, по якій я іду нині. Пишаюся що одним, що другим.

Як опинився на Донбасі. Покликання. На Донеччину приїхав 15 березня 1992 року на запрошення отців Василіан, які тут уже проводили богослужіння. На той час у Бахмутському районі були три парафії, сформовані на базі переселенців, вивезених у 1951 році з Бойківщини. Ці люди після виходу УГКЦ з підпілля приїздили до Львова і просили надати їм священика. На Донбас був відряджений отець Мирон Семків (мій односельчанин) який розпочав тут працю ще в 1990 році. Приїздив періодично, але, коли постало питання про створення парафій, будівництво храмів, почав підтягувати в поміч інших людей. Приїхало ще двоє священиків. А я просто поїхав у гості й залишився. Побачив велику потребу в праці. Спочатку допомагав катехизувати,паралельно навчався в Івано-Франківському Теологічно-Катехитичному Духовному Інституті. 1995 року був рукоположений у священики й мене відрядили на північний захід Донеччини в селище Новодонецьке Добропільського району, де служив п’ять років, почав будівництво церкви. Якось приїхав голова колгоспу (колишній парторг) із села неподалік і сказав: «Я знаю отче, що греко-католицька церква — це церква людей, які населяють мій колгосп» (вони теж були переселенці), — і запропонував переїхати туди, виділив будинок. У мене тоді було вже двоє дітей, жінка вагітна третім, і ми погодились. Згодом організував вісім парафій, почав будівництво храмів. Поволі прибували молоді священики, сформувався доволі потужний осередок. На сьогодні він виділений у Краматорський деканат УГКЦ який охоплює сім районів області. Зареєстровано понад 20 парафій, споруджено 13 храмів. Я очолював деканат шість років, до 2016-го.

Про стосунки із владою та представниками інших конфесій. У деяких місцях Донеччини у нас були досить сприятливі умови для праці, хоч іноді був і спротив. При кожній владі є п’явки, які заважають. У Краматорську, наприклад, я багато натерпівся через будівництво храму. Казали що греко-католицької церкви там не буде, але я її побудував. Купили землю, тихенько робили фундамент, а дерев’яний храм будували в мене в селі на стадіоні. Потім, як конструктор LEGO розібрали, привезли в Краматорськ і зібрали. Влада кинулася, коли все вже було готово. Пішли штрафи, санкції, постійні погрози. Рік мали проблеми. У Костянтинівці донедавна також були судові справи. Влада не хотіла зробити зміни цільового призначення, впиралася. Але загалом ми будували як могли, а влада переважно йшла назустріч.

Спочатку потрібно було трохи пояснювати хто і що. Плюс фактор державної церкви відігравав свою роль. Постійно був спротив, «крєстниє ходи протів раскольніков» тощо. Ви самі розумієте, що таке МП. Але я просто працював, спокійно, і ніколи не виправдовувався. Живу за принципом «прийди і подивися». Так, як Христос казав. Пам’ятаєте, після хрещення Ісуса, коли Іван засвідчив «ось Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу», апостоли побігли за Ісусом і питали: «Господи, де живеш?», тобто поясни, хто ти, що ти. А він каже: «Прийдіть і подивіться». І я так само казав. Коли питають, «какая разніца» між православною і католицькою церквою, відповідав: «Прийди й подивися». Сходи туди, прийди до нас, і, якщо шукатимеш різницю, ти її знайдеш, шукатимеш, що нас об’єднує, — теж побачиш. Багато мені російські священики допомагали: рекламували, казали, який я поганий, люди йшли дивитись і в результаті лишалися. Плюс помножте на те, що тут дуже багато переселенців із Західної України.

Церква і кримінал. Вони теж живуть за якимись «понятіямі». Коли спочатку постійно пропонували купити крадені речі, «батюшка, у нас єсть сєрєбряний крєст, ікони» — я казав: «Це не ломбард». Не йшов ніколи з ними на компроміс, тримався свого, і вони визначилися, що я «свій парєнь», і лишили мене в спокої.

Зародження сепаратизму. Безперечно, що клин у суспільство тут убили свідомо. І комуністи, й регіонали. Місцева еліта постійно грала на тій самій балалайці: російська мова, наших б’ють, ми всіх годуємо… Це було на всіх виборах. А вибори минали, вони брали своє — і крапка. Вибори взагалі відбувалися дуже цинічно. Можна було й не йти. Чи ти голосував «проти», чи голосував «за», ти все одно проголосував «за». В одне село на дільницю приїхала певна особа й, коли вже висипали з ящиків бюлетені, взяла два перші й каже: «Вот ето напішем на Віктора Андрєєвіча, а всьо остальноє Віктору Фьодоровічу». І ніхто нічого. Місцеві спостерігачі від різних партій були забиті, залякані, ніхто не йшов проти. А тих, які їхали з інших областей, тим частенько погрожували.

Сценарій того, що нині діється, мені здається, розробляли давно. Спроба розколоти Україну була ще після Помаранчевої революції. Згадаймо Сєверодонецьку групу, яка зібрала з’їзд і проголосила «Юґо-Восточную Украіну». Тоді вдалося якимось чином справу залагодити, але ніхто не зробив із тих подій висновків. Минуло лише 10 років — і все поновилось уже у вигляді збройного протистояння. Це безперечно готувалося, постійно культивувалося: «Ми Донбасс», «Ми вас кормім», «Донбасс на колєні нє поставіть» і т. ін. У голови людям втюхувалась ідея, ніби тут щось краще, особливе. Створювались потужні «казачьі» організації. Прапори «Новоросії» на шевронах місцевих «казаков» я бачив іще у 2010 році.

Іще один момент. Тут дуже багато садили людей. Не було виправдувальних вироків. Усі йшли на засудження. Якось їхав тією територією, що нині окупована, шукав одну тюрму. Там на кожних 5–7 км зона. Розумієте? Зона на зоні, де відбувала покарання маса людей. І, як на мене, це все була кузня кадрів для теперішньої війни. За такі «злочини» людей садили, що їм би копняка під зад і пустити додому. Ну оштрафувати чи якісь примусові роботи… Але ні, обов’язково тюрма. А там люди ламалися, набували певного вишколу жорстокості, привчалися до вседозволеності начальства. За класифікацією тут усі тюрми були червоні, працювали на керівництво установ. Такі явища, як злодії в законі, блатні, були фізично викорінені. Будь-який кримінал або мав іти на співпрацю, або знищувався. Зараз на окупованій території залишилося близько 20 в’язниць. Із доброго дива їх не створювали так багато. В інших регіонах України немає стільки тюрем, ну кілька на область, а тут десятки. Як на мене, все це було виключно системою ламання людини.

Це моя точка зору. Я не експерт, але для чогось це існувало. Зрештою, подивіться, хто розпочинав у Києві всі ці антимайдани — кримінал із Донбасу. Рідкісне вкраплення криміналітету з Одеси, Криму тощо. Донбас постачав тітушків ешелонами. Вантажили в буси, поїзди — і вони їхали робити погроми, «поддєржать наших». Зарплат, хоч і обіцяли, їм ніколи не давали. Вдосталь вони мали тільки горілки. Возили усе це коштом Партії регіонів, яка досі, на жаль, живе і здравствує. А коли в Києві зазнали фіаско, добиралися додому хто як міг. Думаєте, хто в Донецьку, наприклад, бив активістів? Криміналітет із Горлівки, що пройшов школу антимайдану в Києві й повернувся озвірілим. Донецькі були більш стримані. Потім це все подалося в загони так званого ополчення.

Як захоплювали Краматорськ. Наробили барикад, навезли блоків, шин, повиривали окопи. Стояли спочатку місцеві, все було неорганізовано, якісь хлопчики з держаками від лопат, один унікум із двох кришок від каструль зробив щось схоже на бронежилет, жалюгідний мало вигляд. Мені навіть було смішно, заїжджав дивитися. На запитання «Чого провіряєш?» відповідали: «Щоб ніхто зброї не завіз у місто». Потім з’явились уже екіпіровані люди, мали рації військового зразка, хоч теж були в цивільному.

Спочатку міліцію і СБУ захопили в Слов’янську. Потім був Краматорськ. 400 місцевих озброєних міліціонерів дали себе взяти в полон 15 військовим із-за «порєбріка». Дуже прикро. Просто здалися, хоча їх підтримували проукраїнські активісти. Росіяни, які тоді взяли в облогу міліцію, були оточені кільцем українців із мисливською зброєю, готових відкрити вогонь на ураження. Був дзвінок начальнику міліції (у мене є свідок), казали: «Давайте ми — звідси, ви — звідти, і пов’яжемо їх». Начальник сказав: «Почекайте, зараз перетелефоную». А через 15 хв виходить із піднятими догори лапками.

Хоча, не можна скидати з рахунку, місцеві правоохоронці жалілися, що Київ мовчить. Команд не було. Ніхто нічого не казав. Я возив через сепаратистський блокпост на аеродром, де стояли наші спецпризначенці («Альфа» та ін.), воду, батарейки для рацій, обладнання для зв’язку. Дочка іншою машиною возила їжу. І ми їх питалися, чому не зачистять ті блокпости. Нема команди. Зараз я щось таке зроблю — і мене, і моїх хлопців посадять за перевищення повноважень… Тому, якби були якісь чіткі команди, думаю, що того всього не сталося б.

Стріляйте, немає питань… Остання спільна молитва УГКЦ, УПЦ (КП) і протестантів (до честі останніх: вони організували цю патріотичну акцію), в якій я брав участь, відбулася на центральній площі Краматорська, коли вже і площа, й міська рада були захоплені. Коли ми зібралися, на нас почали кидатися «бабушкі», кричали, жбурляли яйцями. Була страшна агресія, я такої ще не бачив. Тоді зрозумів, із ким маємо справу. Вони не те щоб за ідею, це просто одержимі люди, їм екзорцизм потрібен. Настільки агресивні, що зло з них просто перло. Хоч би як хто хотів їх відбілити, це брехня. Кричать, очі навіжені, агресія зашкалює. А поміж них ходять молодики і щось ховають під курточками. Міліція тим часом стоїть, охороняє не нас від них, а їх від нас, хоч їх там у десятки разів більше. І в усіх міліціонерів георгіївські стрічки пов’язані на погони. Ми помолилися, відслужили панахиду, сіли й роз’їхалися по домівках. Переслідування тоді не було.

Інцидент був у мене трохи згодом. Того дня вивозив із Краматорська людей, цінності з церкви. А машина львівські номери мала. Заходжу в магазин узяти води — й зіштовхуюсь у дверях з одним персонажем, який питає: «Шо здєсь бандеровци дєлают?» Кажу: «Роззуй очі, це не бандерівська машина, це китайська». Купив води, сів у машину й мене відразу ззаду підрізали. Оточили зі стволами, кричать: «Правий сєктор!», «Бандєри!», «Донбасс нє поставіть на колєні!», «Будєм стрєлять!» Витягли з машини, до стіни, хотіли на коліна поставити. Кажу: «Перед ким? Перед тобою? Я перед Ісусом хіба що стаю на коліна». — «Да ми тєбя щас…» По їхніх наколках на руках зрозумів, що вони шістки й не є в кримінальному світі чимось особливим. Кажу: «Стріляйте, нема питань. Я побудував сім храмів, два будинки й четверо дітей народив. Хто з вас на Донбасі зробив більше за мене, стріляй». Вони зупинилися. «Та ладно-ладно, судячи з усього, ви тут давно». Кажу: «23 роки». Потім під’їхав російський офіцер. «Всьо хорошо батюшка, просто ваша машина смутіла коє-кого, нам поступіл сігнал. Ізвінітє». Я сів і поїхав. Але не до церкви, а на блокпост. Було не до того, коли тобі ствол автомата в пузо впирається. Коли виїхав за місто, передзвонив сусід, що приїхали до церкви і зробили облаву. Шукали, бігали по сусідах. Виявляється, випадково мене відпустили. Потім, мабуть, зрозуміли, що я греко-католицький священик. Відверто кажучи, почуття після того, як поставили до стіни, були найгірші. Через те що не вистрелили. Я був готовий. Мене це образило. Певно, не судилося.

Після того вже в підряснику не їздив. Брав машину в сусіда (у нього розвалюха), давав йому ключі від своєї (домовився, коли мене арештують, йому лишається моя машина як компенсація) і їхав на Краматорськ (живу за 50 км), робив які треба справи й повертався. Потім були ще три облави біля церкви, ходили по сусідах, хотіли знати мій номер телефону, де живу, чи з’являюся, чи служу в церкві. Якось під’їхали, поставили під храм міномет. Люди збіглися, кажуть: «Зараз випросите отвєтку». Так і було. Пустили шість мін по аеропорту, хай, кажуть, «укропи» свою церкву палять. Потім зібралися, міномет погрузили й поїхали. Через якийсь час прилетіли три наші міни. Побили вікна в церкві, у хаті — вікна й дах. Але я ні на кого образи не маю. Ще раз церкву обстріляли перед самим звільненням, в ніч із 1 на 2 липня 2014-го, із «Градів». Били по аеродрому, і два залпи промазали. Снаряди пролетіли задалеко і впали на наше селище. Один поцілив у купол, бляха на церкві згоріла, а дерево не зайнялося. Сусіди назбирали 22 дюралеві тубуси від ракет.

Рух опору. Треба розуміти, що на Донбасі, хоч усі й були підім’яті олігархами ПР, є частина людей, які за Україну. І досить велика. Просто, коли десятки років тебе зраджує влада… Згадати хоча б нашого дорогоцінного Ющенка. Якщо Кучмі я ще міг списати, що він комуніст, проросійський і таке інше, а він виявився навіть не поганим хлопом, то Ющенка ніяк не міг зрозуміти: він зрадив, і ця зрада була найболючіша. Ми стояли тут за нього, а він раз — і Ківалову, який був головою ЦВК, одному з перших дає Героя України, повертає Януковича, який тоді ховався в Москві. А він же пообіцяв: «Бандитам — тюрми!» І за це стояв помаранчевий Майдан. Гризня між проукраїнськими політиками призвела до колосальної зради національних інтересів. І ми тут уже були настільки прибиті, що одна зрада туди, друга сюди — це вже не вельми й бентежило. Я не боюся цього сказати, це було, кажу про свої почуття.

Коли ситуація почала загострюватись, у нас постав рух Опору. Чотири райони Донецької області сепаратизм до себе не пустили. Люди виставили барикади під українським прапором і не дали захопити поліцейські відділки та органи влади. Тільки в Олександрівському районі, в одному з містечок, ніби зробили «референдум», і то проводила його торгашка на базарі. Тобто ніхто не дався. У нас щонеділі їздило до 200 євромайданівських машин під українськими прапорами. Зранку я служив служби в парафіях, потім примикав до них, ми десь зупинялися, влаштовували молебень за Україну, збирали кошти для військових і т. ін. Були чітко розподілені обов’язки. Усі розбиті на десятки, кожен мав зв’язок зі своїми, якщо десь треба зупинити сепаратистів, швиденько виїздили й попросту вчили, як треба любити Батьківщину. Я бачив, як в одному з міст ватнік автобусом перекрив дорогу нашому автомайдану. Хлопці з перших машин вибігли, перекинули той автобус просто в центрі міста на газон, дали ватніку в голову, сіли й поїхали. Все було миттєво. Я їхав десь у 20-й машині й, навіть якби захотів швидко туди добігти, не встиг би. Тут люди простіші. Не розумієш, не сказав «ізвінітє», «більше цього не буде», зразу дадуть у голову — і все одно скажеш. Не раз було таке, що як тільки бачили в машині російський прапорець, її зупиняли й людям пояснювали, що треба зняти. Може, деколи й не на словах.

Це був той момент коли ми не пустили. А потім зайшли добробати, відвойовані активістами території зайняла українська армія і наші хлопці практично всі пішли воювати. Якщо проаналізувати, як розгорталися ті події, можна побачити, що не було єдиного керівництва й держава трохи не розуміла, що відбувається насправді.

Коли став капеланом. У селі де я живу, стояв батальйон 93-ї бригади. Хлопці приходили до церкви, молилися, ставили свічечки, трохи розпитували. Були переважно зі Сходу України, Дніпропетровська, Харківська, Полтавська, Кіровоградська області. До речі, дуже грамотні люди, з іноземними мовами. Одним із взводів керував кандидат біологічних наук, а доктор біологічних наук був заступником по техніці. Це були мобілізовані першої хвилі. Ми багато спілкувалися, здружилися. Коли ішли від нас, колона зупинилася біля церкви, хлопці бігли до мене просити благословення. Уже всі запаковані, в бронежилетах, обвішані зброєю, підходять, знімають каску, стають на коліна. У мене до сьогодні сльози в очах, коли згадую. Відповідно я вже поваландався за ними. Де вони, там і я поруч завжди був. Часом дзвоню: «Хлопці, що вам треба?» — «Дякуємо в нас усього досить». Але я ж не дитина мала, прекрасно розумію, бачу, тим більше маю трошки якогось військового вишколу. А тут син підійшов під Горлівку, він теж військовий, уже почав і до нього їздити. Усе починалось як волонтерство. Але приїдеш — хлопці жаліються, розказують, діляться своїм, ставлять багато запитань. Це і є духовна праця священика. Просто є виклик, і я на нього зреагував. Сталася така трагедія — ну все, я тут як тут. Тим більше це ж на моїй землі, на моїй території, яку я обслуговую, це мої парафіяни, хоч і мимоволі.

Що хоче почути вояк. Коли це все закінчиться (сміється). А от чого найбільше бояться — це своїх жінок. Не того, що на війні можуть убити чи покалічити. Ніколи не чув, щоб хтось боявся загинути або виконувати завдання, а от про страх перед жінкою чув від багатьох. «Коли вчасно не подзвоню, то мене жінка вб’є», — кажуть. Якщо десь хтось проштрафився, чи з алкоголем, чи як, я все казав: «Жінці зателефоную». — «Ви що, нічого не кажіть, будь ласка». Сім’я в солдата насправді на першому місці. Вони всі потайні, ще ті штірліци, але коли про сім’ю говориш, маска суворості десь щезає, починають усміхатися, згадувати, показувати в телефоні дітей, жінку.

Що найважливіше, я не побачив серед бійців ненависті. Вони воюють. Але таке відчуття, що просто роблять роботу. Вибігли, постріляли, а не стріляють по них, то вони собі сидять щось там смажать, варять постійно. Тут така кухня, до речі! Наші хлопці так готують… Моя дружина, звісно, в куховарстві на першому місці, мушу так сказати, але хлопці на другому. Настільки цікаві страви, так усе вміють приготувати, постійно на позиціях смачні пахощі. Говорити, що вони весь час їдять той ерзац (каші), буде неправильно. Завжди якийсь елемент дизайну в них є — морква чи ще щось. Усе знаходять можливості. А ненависті я не помічав. І не бачив, щоб хтось просто хотів убити, аби вбити. Хоч, кажуть, війна відкриває в людині всякі сторони, серед яких і злі, але все залежить від обстановки, у яку ситуацію чи колектив попадаєш. Якщо весь колектив злий, таким і ти будеш, інакше з’їдять. Сам заряджаєшся тією атмосферою. Але поки що я такого не бачив. Відверто кажучи, ставляться до всього з гумором. Колись ті солдатські анекдоти видадуть окремими томами. Можу кілька розказати, свідком був. Приїхав до своїх із 93-ї бригади, стоїть теперішній народний герой України Діма, поруч — уже мобілізований Вадим, і я між них. Приїхала жінка-психолог, підходить. О, батюшка — це нормально, але все одно, хлопці, може, у вас є якісь проблеми. Діма повертається й каже: проблем нема, є дилема. Вона відразу дістає записничок: «Я вас слухаю». — «Завтра в командира нашого день народження, — каже Діма, — і він попросив щоб ми йому подарували коралі з вух сепаратистів». Вона зблідла. «Але ж вуха відрізати не можна», — каже. — «І я кажу, що не можна, — відповідає Діма, — але й командиру відмовити не можна. Це вже не проблема, це дилема». Ми зі сміху мало не попадали. Вона також розсміялася: «Раз жартуєте, то у вас усе нормально».

Якось пораненого несуть на ношах, відірвало на розтяжці ногу вище коліна. Питаю його, як самопочуття. «Ну як, — каже. — Відійшов, вибачте, до вітру. Тут — бум! Традиційно коридор чорний, у кінці світло горить, я ото лечу й мацаю, і кажу: дякую тобі, Господи, що вище коліна, а не нижче пояса». Ногу відірвало, а він ще й жартує. Такі наші бійці.

Уже більше року служу в одній із бойових бригад. На передову останнім часом командир не пускає, каже, там має бути виокремлений священик, людина здалеку. Побув там місяць, потім додому їхав. А оскільки я тут постійно і два роки на передовій, подітися нікуди. Поїхати кудись відпочити не можу, обов’язків місцевого священика з мене ніхто не знімав, обслуговую п’ять парафій плюс «Карітас». На кого ж лишити все те господарство? Але в мене й на базі багато роботи. Бригада весь час воює, постійні ротації. Хлопці пару днів на фронті, потім їх міняють, і моє завдання — працювати з ними тут, так я більше користі принесу. Заспокоюю, молюся за них, із ними, даю їм психологічне розвантаження, розмовляємо, знімаємо стреси. Займаюся їхніми родинами, стараюся трохи допомогти. Часом запрошую із Дніпра лікарів які вправляють хлопцям зірвані спини (бронежилет постійно носять), операції організовую. За рік збудував 2 гарнізонні каплички в місцях дислокації бригади

«Карітас». Упродовж півтора року тільки за одним нашим проектом учасниками програм стали 15 тис. осіб. Це були чотиримісячні виплати, продуктові набори. А крім того, є ще багато інших проектів. Голландський — підготовка до зими в буферній зоні. Австрійці й німці допомагали відбудовувати житло. На відбудову, до речі, йде дуже багато грошей. Тут ми працюємо по-різному: або ремонтуємо самі, або даємо кошти — і люди відновлюють свої постріляні хати самотужки. В межах німецьких проектів ми не тільки допомагаємо в критичних обставинах, а ще й надаємо гранти на перенавчання, працевлаштування, відновлення та розширення бізнесу. Медицина, психологія — усе це працює на повну і з дітьми, і з дорослими. Гроші на допомогу йдуть звідусіль: із Німеччини, Австрії, Нідерландів, Чехії. Були ще поляки, японці. Вікна в школі смт Миронівський на Світлодарській дузі були поставлені, наприклад, узагалі поза програмою. Виникла потреба — і я, маючи трохи такого, може, нахабства, звернувся до донорів прямо з проханням надати нам, якщо це реально, допомогу. Відгукнулися партнери з Австрії і виділили кошти.

У сірій зоні ведемо роботу з дітьми. Забираємо їх звідти, проводимо табори з елементами релігії. Сьогодні ви чули, що люди про нас казали: «Єдиний фонд, який працює, не йде, не кидає нас».

Що робити з біженцями. Проблема біженців, які не можуть знайти себе й часто живуть на подачки фондів чи держави, насправді вплітається в канву того, про що ми говорили на початку. Ми почувалися зрадженими. Люди завжди вірять обіцянкам, які їм дають. Не довіряють, але вірять. Людина, яка все втратила, відчуває, що як громадянин має право бути захищеною. Все. Я стаю на бік бенефіціара в цьому сенсі. Винні чи не винні, ходили голосувати на «референдум» чи ні, це в минулому. А в майбутньому ми не знаємо, що буде, — живемо нині. І треба пристосовуватися до тих, реалій які є. А вони такі, що люди справді приїхали, їх реєструють, але далі діло не йде. Одиниці можуть собі дозволити отримувати якусь там допомогу, навіть дитячі виплати. В більшості випадків держава сама породила купу проблем. Люди добрі, як у ХХІ столітті можна за три роки не навчитися давати собі раду з потоком біженців, не могти відстежити, хто справжній переселенець, а хто ні. Поставити комп’ютери, ідентифікувати людей на лінії перетину — і все. А в нас усе якесь трохи ялове. Усі ці служби ніби щось роблять, перекладають якісь папірці, а в результаті про просту людину забувають. Це породжує масу охочих паразитувати, просити, клянчити постійно. Вони по-іншому вже не можуть. Ось таке явище, як мати-одиначка. Це проблема, яку створила держава, піднісши самотню матір до рівня бозна-кого. Дає таким людям гроші й ніби закликає не одружуватись, не брати на себе відповідальність за партнера. Я розумію, буває, чоловік загинув у автокатастрофі чи на виробництві, помер. Оце справді мама одиначка, і держава її повинна підтримати. Але коли людина не може сказати, хто батько дитини, то де відповідальність громадянина за суспільство? Багато людей розлучаються, щоб отримати цю допомогу. Як священик, я вважаю, що це аморально. Та, якщо вже вони є, держава мусить їх забезпечувати.

Утім, є маса людей, що здатні на себе заробити, але не мають змоги, бо не існує роботи. А коли вона є, то не оплачується. Від’їдьте 10 км від Краматорська — села пусті. Там нема що людям робити. Якщо 3 л молока в селі купують дешевше, ніж коштує 1,5 л води, хтось буде корову тримати? Те саме із м’ясом. Хто займатиметься тваринництвом собі у збиток? А можна було б справді створити для цього умови. Держава має це зрозуміти, оглянутися довкола. Є повно роботи: посадки рубати, місто вичищати. Чому не залучити людей? Приходить людина, немає за що жити, нá тобі грабельки — зароби собі на проживання. Той, хто інвалід чи хворий, має відповідний статус, і йому треба давати допомогу. Але деколи інвалід більше заробляє, ніж здоровий, бо хоче працювати.

tyzhden.ua

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *