16105607_10208767949776368_8397469243625368508_n

“Сон”. Роздуми капелана із зони АТО

Сон наснився. Дивний такий. Довгий… Ніби йду я широким полем. Переораний чорнозем притрушений снігом. Земля м’яка, розлізається під ногами, липне брилами до гумових чобіт. Важко втримати рівновагу, слизько. Броня стискає легені, і дихати часто й швидко не дуже вдається. Йду в темпі, жваво. Поле посічене смугами голих дерев. А звідтіля періодично лунають постріли. Ніби з паралельної дійсності. А на серці легко та радісно…

Болото, як розпечена лава з гирла вулкана, засмоктувало праву ногу, стягуючи з неї гумовий чобіт. Лівим скользив у пошуках якоїсь опори. У тім сні увесь день не припинявся дощ і сніг, і кілька здоланих вздовж лінії фронту кілометрів видавалися тривалим марафоном. На мені була наскрізь промокла зимова камуфльована куртка і вода по чолі стікала із зовсім мокрої шапки. Лід, вода та болото під ногами від позиції до позиції. Маневрувати доводилось цілим тілом, аби втриматися на ногах. Скрізь – суцільне й майже нездоланне болото. Але на серці було легко й радісно…

А потім наснилася ніч. І тривала вона довго-довго. А от спати у тому сні не дуже виходило. Ніч минала неспокійно. Гуркіт та клекіт зброї й постійні вибухи та розриви інколи грізно гули із-під землі, інколи розхитували своїм відлунням стіни тимчасового сховку і не дозволяли спокійно заплющити очі. Я завжди дуже дивуюся здатності людини призвичаюватися до викликів будь-якого калібру. У тім сні мене здивувало, як у нестихаючому клекотінні автоматних черг та регулярних прильотів більш значного калібру, за відсутності постійного тепла та світла продовжувало тривати зовсім людське життя: хтось пив чай перед сном, хтось нишпорив віртуальним простором глобальної мережі, носив воду, лузав насіння, сторінка за сторінкою перечитував класиків світової літератури, інколи при тьмяному мерехтінні свічки, а інколи з ліхтариком у руках. І це було зовсім справжнє життя! Можливо, навіть більш справжнє, аніж на яву. Бувають ж такі сни, в яких правди значно більше, аніж у самій дійсності. То був саме такий сон. І на серці було легко й спокійно.

Одне з найбільших див війни – зорі, що втискаються у воєнні будні крізь інколи густу тишу зимової ночі. І місяць. Ясний срібний місяць у моєму сні просвітлював густу затуманену темряву. І нічна мла у срібному сяйві припорошених снігом дерев ставала такою теплою й затишною. І навіть якась куля, що раптом збивалася зі шляху, й, пролетівши десь зовсім поруч, цокала об металеві ворота сусідньої хати, не заважала цій тиші. То була така глуха тиша! Вона ніби вдиралася у самі вуха й заливала їх густим воском розтопленої храмової свічки. Лише на війні тиша буває такою тихою.

І раптом вкотре десь на горизонті залунала автоматна черга, а відтак у металеву симфонію звідкілясь вливалася кулеметна арія і розривалося кілька гранат. І зовсім несподівано – знову тиша і зорі. І ясний місяць у зимовому небі над війною. І тривала пауза – глибока, як саме життя. Музика ж зіткана не лише зі звуків різної тривалості, а й із пауз поміж ними. Музика війни не лише гримить грізним клекотінням зброї, а й обривається дуже людським відчуттям спокою у проміжках поміж пострілами. Раптово й глибоко…

А потім наснилося, як та розстріляна місячна ніч таки минула. А сон затягнувся й тривав, як сама вічність. І вирватися з нього ніяк не вдавалося. І, можливо, не дуже навіть й хотілося… Потім мені наснилися темні й закопчені бліндажі та болотні окопи, у яких я поринав із головою в бесіди та слухання. Міцний солодкий чай парував із прозорого пластикового стаканчика на сконструйованому з випадкових дошок столі. І сповіді снилися в тих окопах, і літургія в приміщенні, освітленому кількома свічками, під гучні постріли за вікном у присутності тіней, що молилися разом із нами зі стін. І все це якось дуже природно складалося в якусь таїнственну симфонію, що ніколи не припинить лунати в моєму серці й з якої я ніколи не захочу прокидатися…

16142198_10208767956016524_8666740565732117551_nЗгодом стало якось дуже тепло й затишно. І мені наснилося, що я під землею, під тією самою чорною та в’язкою рідною українською землею. У кутку за моїми плечима палала лампадка у металевій банці з-під консерви. Я був там не один. У майже непроглядній темряві навколо мене горіло багато прекрасних і мужніх і дуже яскравих поглядів. Я слухав і вдивлявся. Пильно. І навіть коли мені доводилося промовляти, я не припиняв слухати. Про чиєсь дитинство без батьків, про чиїсь мрії на після війни, про плани на відпустку, про нетерпеливе очікування молодим батьком молодого поповнення в родині, про щось дуже людське й дуже справжнє. І від тієї справжньості ставало справді ясно. І людей бачилось інакше, наскрізь. І чулося їх теж якось по-іншому. І почути можна було геть усе, навіть те, що ніколи не прозвучало. І я слухав. Навіть тоді в тій маленькій затишній і зовсім темній криївці, де ледве ставало місця для нас чотирьох, я вчився слухати й чути. Сидів навшпиньках, а напроти мене три пари яскраво палаючих очей. І так ясно там було від їх світла, що й бліндажна темрява ставала ніби день. Я намагався заразити хлопців життям, а тих троє уважно слухали кожнісіньке слово, пронизуючи мене наскрізь своїм прямим і непорушним поглядом. Слухали уважно. Було зовсім по-людськи і якось дуже по-Божому. Над нами стріляло. А мені снилося, що там, у тій темряві, було так ясно і так затишно, а на серці зовсім легко й спокійно…

А тоді знову наснилося, як я прямував болотними полями, важко пересуваючи ноги. У бронежилеті, з дерев’яними хрестом-розп’яттям поверх, і з подряпаним часом келваровим шоломо у руках. На серці було легко. Відчував якусь надзвичайну свободу й радість і вдячність Богові за те, що міг там бути.

Болото скрізь: під чоботями, на чоботях і в чоботях. Вітер носився зимовим полем, покраяним сірими й обпаленими “зеленками”, похитував роздертими та обвугленими деревами. Польова болотяна дорога з озерцями льоду втікала у напрямку ворожих позицій. Обабіч – глибокі вирви від снарядів і плями випаленої розривами сухої амвросії. Фронтові дороги – вони особливі. Спонукають до призадуми.

16114002_10208767955576513_5647077873610193700_n                  16114540_10208767949896371_5068990429291057341_n

Небо сіро вдивлялося в болотний ранок, і в болотний день, і у вечір теж болотний. Інколи рясними дощами проливаючи сльози, інколи щільно перемотуючи рани розстріляної землі ясно-білими сніговими джгутами. Багнюка, глина, сніг, вода – дорога від однієї позиції до іншої. У сні я дуже чітко чув постріли – різні й багато, у віддаленій посадці й прямісінько над головою. Було й так, що кулі встрягали в глиняні кучугури окопів прямісінько перед носом. Але на серці було якось спокійно…

А потім ми швидко рухалися вузькими, по плечі викопаними в глині окопами. Важко вдавалося втримати рівновагу, швидко пересуваючись у броні по слизькій мокрій глині. А в довжелезних і закручених лабіринтах окопів і у темних підземеллях мені зоріли їхні очі, їхні мрії, їхні усмішки…

Дорога ж втікала вдаль, за лінію, за горизонт. Я прямував від позиції до позиції, від бліндажа до бліндажа. І я ніколи не був один. Поруч завжди був Він. З автоматом, перекинутим за плечі, у поношеному військовому однострої, впевнено крокуючи своєю землею попереду йшов мій друг і брат, і вчитель – український солдат…

То був дивний сон. Але снам дозволяється бути дивними. Бувають такі, з яких не хочеться прокидатися. У них, здається, значно більше правди, аніж у самій дійсності. Бо від снів таких на серці легко та спокійно…

Насниться ж!..

18.01.2017

о. Андрій Зелінський, ТІ
військовий капелан УГКЦ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *