46ccf2adbe8285337226292641c1d638_1444663248_extra_large

“Якою б темною не була ніч, світанок неминучий”

“Якою б темною не була ніч, світанок неминучий”. Водночас… важливо залишитися світлом у контексті ідеологічного абсурду, який нам пропонують з іншого боку. 

У Великій вітальні «Народної армії» — отець Андрій Зелінський, військовий капелан УГКЦ, кавалер ордена «Народний Герой України», автор книжок про АТО «На ріках вавилонських» та «Соняхи. Духовність на час війни», священик Української греко-католицької церкви. Розмовляємо з ним про гібридну війну Російської Федерації проти України, формування українського військовослужбовця нового рівня.

— Отче Андрію, ви близько року з невеликими перервами перебували на Сході країни як капелан. Пішли на війну в її гарячу фазу одним із перших. Що стало вашим головним мотивом?

— Так склалося, що військове душпастирство стало частиною мого життя, і я потрапив у армію ще за вісім років до початку збройного конфлікту на Донбасі. З початком війни я мав реалізувати принцип військового капеланства «Бути поруч».

Дуже чітко пригадую той час, коли розпочалися трагічні події на Сході України та коли у військовий госпіталь у Києві почали доправляти перших поранених. Намагався щодня їх відвідувати, допомагати їм, чим міг. Та водночас завжди мав сумнів, чи це справді «Бути поруч». Вирішальним у рішенні потрапити на передову, мабуть, став момент загибелі в луганському аеропорту 49 десантників, серед яких був і випускник академії Сухопутних військ у Львові старший лейтенант Віталій Бахор, якого я дуже добре знав. Відрядження в АТО для мене стало кроком у зовсім невідоме, навіть попри те, що я був військовим капеланом. Я знав, що робити, знав ЗС України, але в мирному повсякденні.

— Будучи із солдатами та офіцерами на передовій, ви багато спілкувалися з воїнами, які ділилися з вами роздумами як із душпастирем. Якось після одного з перших відряджень у район АТО ви сказали: «Невже у війську нема кому розтлумачити суть гібридного конфлікту з РФ?»

— Я зазвичай виокремлюю три етапи перебігу АТО. Для першого був характерний пошук сенсу, адже існувало багато ідеологічних непорозумінь. Важливу роль на той час відіграли добровольчі батальйони. Отже, ідеться про високу мотивованість. Через малозабезпеченість армія не була готовою до агресії. Це не таємниця. Адже країна загалом не була готовою до війни. Перша моя публікація й перша інтуїція, що вербалізувалася, — про зону автентичності. Оце те, чим мене вразив перший етап війни, — автентичністю особового складу ЗС України.

Другий етап — це відповідно вже весь період, коли розпочалась мобілізація, усі її хвилі.

Третій період — сьогодення, коли на передовій перебувають військовослужбовці служби за контрактом, тобто ті, що добровільно зголосилися виконувати свій громадянський обов’язок. Це молоді, доволі ідеалістичні, позитивно налаштовані щодо військової служби люди.

— Деякі експерти, зокрема у військових вишах, називають конфлікт на Донбасі гібридно-місіанським. З огляду на ваше дисертаційне дослідження, присвячене ідеології нацбезпеки, чи насправді релігійний чинник у війні на Сході України є таким вагомим?

— Ідеться про конфлікт ідентичності. Для противника дуже важливо сформувати ідентичність, яка б чітко контрастувала з українською. Таким чином ми стали з вами свідками соціальних експериментів Кремля, який був досить відчутний на першому етапі війни. Однак, як на мене, ідеологічна складова агресії вже втратила потенціал, тому що протягом трьох років люди зрозуміли, що відбувається. Звісно, ми не ведемо мову про окуповані території, де інформацію подають у дуже викривленому стані, а доступ до правди є обмеженим. Перебуваючи в районі бойових дій та оглядаючи інформацію каналів, контрольованих із Донецька, не раз ловив себе на думці, що це, звісно, і смішно, і страшно. Але, на жаль, людині, яку постійно бомбардують російською пропагандою, прорватися крізь цю ідеологічну зброю значно складніше.

— Однак нам потрібно досягати до кожного, також і до жителів ОРДЛО.

— Розв’язання цього завдання потребує вже цілої низки різноманітних заходів. Я не вірю, що маніпулювання людською гідністю, як це робить ворог, може допомогти нам перемогти. Ми маємо висвітлювати правду, навіть якщо вона буде як голос того, що волає у пустелі. Тим паче що ми маємо що показати. Завжди кажу: хоч би якою непроглядно темною була ніч, світанок неминучий. Водночас, звісно, важливо залишитися світлом у контексті ідеологічного абсурду, який нам пропонують з іншого боку.

— Нещодавно ви провели кілька лекцій для офіцерів по роботі з особовим складом та курсантів військових вишів. Що передусім намагаєтеся доносити людям у погонах?

— Один із важливих викликів сьогодні перед ЗС України та перед українським суспільством є вміння подолати минуле в країні, армії, собі. Ми взяли курс на нову країну, а нова країна потребує нової армії. І події, свідками яких нам доводиться бути сьогодні, — це більше ніж протистояння двох різних світів, це протистояння двох різних епох. Водночас у нас самих усе ще забагато минулого, яке не дозволяє нам вчасно й ефективно реагувати на виклики сьогодення. На твердження про те, що прийде нове покоління, зазвичай відповідаю: нове покоління не приходить і не народжується, його слід виплекати. На сьогодні нам потрібно ціннісне виховання.

— Уточніть, що саме ви маєте на увазі?

— Передусім хочеться наголосити на тому, що сьогодні в Україні існує ціла низка нормативних документів у сфері національної безпеки. Їх просочують тези про «формування нової якості особового складу» й про не менш вагоме досягнення сумісності Збройних Сил України зі стандартами країн-членів НАТО.

Так ось, цю «якість особового складу» забезпечують чітко сформульованими програмами військового лідерства. Зазвичай у радянський час і згодом у пострадянський у формуванні офіцерів ЗС України брали курс на виховання командира як керівника, який адмініструє, управляє та узгоджує діяльність ввіреного йому підрозділу згідно з визначеними нормами. Натомість дуже мало уваги приділяли формуванню характеру на основі цінностей. Цінності, на жаль, перетворилися лише на гасла. І сьогодні в нас дуже багато гарних гасел, але виробити механізм, як ці гасла можуть допомогти трансформації особистості, а відтак особового складу загалом, — це є одне з надважливих завдань. Бо, реформуючи лише правила, за якими ми житимемо (а інституційні реформи передбачають насамперед зміну саме правил), треба пам’ятати, що ефективність таких змін забезпечує їхня легітимність. Вона ж означає довіру та готовність жити за цими новими правилами. Від того, наскільки швидко ми зможемо сформувати в собі бажання жити за новими правилами, залежить ефективність держави, її Збройних Сил, якість життя суспільства загалом та окремо військовослужбовця. Військове лідерство закладає базові алгоритми функціонування особистості та цілого військового підрозділу. Це те, над чим розвинуті армії світу в країнах-членах НАТО працюють упродовж десятиліть.

Мова йде не про гасла, не про програми, а про зміну особистості військовослужбовця, зміну організації взаємодії в підрозділі, а також про стратегічне розуміння «хто ми», «куди ми йдемо» та що «ми захищаємо наш народ і нашу країну».

Під час АТО виявилося, що багато які офіцери є справжніми військовими лідерами. Вони не завжди збігалися з їхніми посадами, і це викликало ще більше зацікавлення як до певного явища. З багатьма героями я познайомився ще тоді, коли вони були курсантами у Львівській академії Сухопутних військ, а згодом із багатьма з них випало перетнутися в районі АТО. На жаль, багато з тих хлопців, як я пишу у своїй книжці, «залишилися сторожами вічності на одному з полів українського Сходу». Але вони стали для нас прикладом для наслідування. Слава Богу, ще є величезна кількість офіцерів, які впевнено, тихо й спокійно виконують свій обов’язок, захищають щось дуже людське — наше право на гідність, свободу, існування.

— Що, на вашу думку, практично можна зробити для виховання нової генерації офіцерів? Можливо, потрібні нові дисципліни у військових вишах?

— Військо — це природне середовище лідерства, у якому люди мають бути взірцем для цілого суспільства. Тому нині ми дуже потребуємо якісних навчальних програм, можливо, із залученням експертів з-за кордону. Ми, на жаль, трішки відстаємо, у нас із цього питання дуже обмежене коло фахівців.

Водночас є гарні приклади. Предмет військового лідерства запроваджено у львівській академії. Там уже існує певна традиція. Працюють над цим питанням й в інших військових вишах. Однак усе, що так чи інакше стосується лідерства в Збройних Силах, потребує систематизації.

Одна з таких потужних моделей світового масштабу — морська піхота в збройних силах США. Морські піхотинці мають свої завдання, методи, але передусім ідеться про певну лідерську традицію, яка виявляє свою ефективність упродовж двох століть. І про те, що кожний морпіх є лідером, свідчить вишкіл духу, характеру та волі. Це речі, які на сьогодні для нас є значимими.

У високо техологізованій та все ще глибоко бюрократичній дійсності сучасної української армії актуальним залишається пошук власної військової філософії, епосу, духовності: реформована армія в Україні сьогодні шукає своєї військової душі.

na.mil.gov.ua

Фото: president.gov.ua

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *